Читати книгу - "Подвійна гра в чотири руки"

його, тепленького, і…

Лизавета Павлівна задоволено перехрестилася і з викликом глянула на Мусю і Олексія:

— Я, я його вбила! І царства небесного йому не сягнути!

— Мушу вас засмутити, — сказала Муся, — ви його не вбили…

— Тобто?.. — закліпала очима Лізавета.

— Коли ви встромили йому ножа в спину, — вступив до розмови Олексій, — він уже мертвий був.

— І ви це помітили? — радісно звернулася до нього Муся.

— Звісно: кров довкола ножа не розтеклася!

Усі три жінки дивилися на них з острахом.

— Що тепер із нами буде? — запитала княжна.

— А тепер — ідіть собі, відпочивайте, розважайтесь, — сказав Олексій. — І попрошу про нашу розмову нікому не говорити. Ну і… — він поглянув на Мусю, — що там іще кажуть у таких випадках?..

— Вибачаються… — підказала та.

— Точно! — зрадів Крапка. — Отже, прийміть вибачення за тимчасові незручності.

Лизавета Павлівна важко підвелася зі стільця, посунула до дверей нетвердою ходою.

І була підхоплена під руки своїм вірним почтом, що не припиняв вити в коридорі.

Анастасія й Ольга вийшли слідом.

У них під ногами весело крутився звільнений Тобі…

Муся і Олексій залишилися самі.

— Те-е-ек-с… Цікавий у нас портрет пана посла вимальовується, — сказав Крапка, подумавши про те, що міг би додати до повної картини і свій штрих.

Але кому розповісти?

Кому вилити давній біль?

Невже цій «рибоньці», що дивиться на нього зневажливими очима?

Не дочекається!

…А якби, з ласки Крапчиної, дочекалася рибонька на відверту розмову, могла б почути таке.

* * *

…Стрімка кар’єра Олексія Богдановича Крапки майже нікого не здивувала в його рідному селі Тупчиві, що в Чернігівській губернії.

Хіба що викликала заздрість колишніх однокашників по церковно-парафіяльній школі і співчуття тих старших, хто шкодував, що сімейство Крапок — батько й мати — пішли у кращий світ раніше, ніж їхній син «вибився в люди».

А він таки вибився!

Після закінчення школи одразу, мов у яблучко, потрапив на «чисту роботу» — помічником писаря. А за рік і сам став писарем та навіть діловодом у волосному правлінні Київської губернії.

Не сягнувши і двадцяти двох років, старанний канцелярист отримав пропозицію від пристава містечка Фастів, царство йому небесне, Миколи Сироп’ятка, стати його помічником. Надто грамотним і допитливим виявився.

Три вбивства розкрив пан Сироп’ятко протягом такого часу, що навіть столичні колеги позаздрили.

І ані пари з вуст не зронив, що завдячує в цьому успіхові жовторотому канцеляристові, котрий ті розслідування і провів. Проте посаду запропонував і навіть дозволив екстерном скласти іспити за повний курс гімназії!

Офіційна освіта — то справа потрібна.

Але юний сищик пішов набагато далі за свого начальника. Вивчив англійську і французьку, аби начитатися родоначальників розшукової науки в оригіналі, і з головою поринув у всі тонкощі новітньої криміналістики.

Наштовхнувся і на трактати пана Рудого, тодішнього начальника київського розшукового відділення, великого поборника дактилоскопії та службового собаківництва.

Його інструкцію чинам розшукової поліції щодо експертно-криміналіс тичної служби вивчив напам’ять і з усім нахабством молодості поїхав на прийом — знайомитись.

Познайомився, на подив, просто: зайшов за адресою, де кумир мешкав, та з порогу про антропометрію все, що знав, так і видав.

— А як щодо чаю поганяти? — запитав вельмишановний Георгій Михайлович, оглядаючи потерті мешти провінційного візитера. — З медом та цитринкою?

…І так вони чаїв у той вечір наганялися за дружньою бесідою, що наступного місяця став двадцятип’ятирічний п. О. Б. Крапка помічником обер-поліцмейстера київського департаменту.

Благословив його Сироп’ятко і вмер наступного дня — чи то від віку, адже мав поважні роки, чи то не витримав такої вдачі жовторотого помічника, колишнього канцеляриста.

Через рік вірної поліцейської служби пан Крапка отримав подяку «за видатну поліцейську діяльність» від київського повітового справника і 85 рублів премії, котра пішла на… оплату весілля і дві мебльовані кімнати в будинку пана Якименка, що вікнами на Дніпро і кручі дивилися.

Але і це ще не все!

Адже йшов Олексій Крапка сходинками кар’єри нестримними семиверстовими кроками. Власне, про кар’єру дбав не дуже, проте, крім розслідувань побутових злочинів, зацікавився темою антидержавного тероризму.

А почалося усе з такого собі «чоловічка», зовсім непоказного, проте полум’яного патріота, що мав невелику, але вірну посаду в німецькій амбасаді посла Вільгельма фон Айзена.

Потрапив тому клерку на очі дивний документик, що свідчив про неправомірну діяльність патрона.

Приніс його Олексію Крапці, що вже мав добру репутацію і навіть опублікував пару статей про світовий шпіонаж і необхідність приділити більшу увагу спецслужбам.

Статейки, власне, пройшли поза увагою високого начальства.

Проте «чоловічок» їх опанував и прийшов саме до молодого сищика.

І почав Олексій Богданович рити, так би мовити, у приватному порядку.

І таки дещо нарив.

Зібрав теку і пішов з нею до начальства — доповідь робити.

Похвалили.

Дали день на те, аби весілля відгуляв.

І пообіцяли включити в таємну роботу, набагато вищу за діяльність звичайного сищика.

Про весілля що ж сказати?

Весілля — свято.

Справа почекає.

Певно, про весілля тобі, рибонько, було б цікавіше послухати.

…Ольга Сироп’ятко, донька колишнього Крапчиного начальника, давно на Олексія оком накинула.

Ще у Фастові, коли приходив юний красень до батька, Миколи Панасовича, чаю посьорбати та про справи погомоніти. Та й він, досвіду любовного не маючи, милувався ніжною дівчиною. І, як сирота, що давно хатнього затишку не мав, мріяв про надійний свій тил, де б вистеляла стіл білим обрусом вірна дружина, зустрічала б на порозі після служби. Покохалися, одне слово.

І все як у романах: батько проти!

Чи задля канцеляриста він доньку виховував?

Але як пішов Олексій угору по службі та ще й до столиці перебрався, то на смертному одрі дав таки благословення.

Весілля тихе було.

Обвінчалися в Михайлівському.

Невеликою компанією прогулялися по Дніпру та й проводили молодят до щойно знятих мебльованих апартаментів.

А те, що біля дверей з ночі якийсь чолов’яга крутився — хіба таке помітиш у доленосний день?..

На ранок прокинувся Олексій уже не хлопчиком — мужем.

Помилувався, як юна дружина в подушку носиком вткнулась, накрив оголене плечико ковдрою, поцілував краєчок світлого пасма, щоби, не дай боже, не розбудити.

Узяв свою теку, комір під саме підборіддя застібнув, волосся пригладив — і до роботи.

Не терпілося на горло державному злочину наступити.

На порозі озирнувся.

Кімната вся сонцем залита, біла весільна сукня розкинулася на кріслі аж до самої підлоги, ніби морська