Читати книгу - "Подвійна гра в чотири руки"

хвиля або хмара небесна.

Пташки у прочинене вікно цвірінькають, сон золотий навіюють.

Ех, можна було б іще поніжитися біля молодої дружини. Власне, він саме так і вчинив би, але кликав Олексія борг честі.

Тихо-тихо вислизнув за двері, радіючи, що увечері чекатиме на нього тут медова казка. Досить, набувся сиротою, тепер усе інакше піде.

А хвилин зо п’ять чи, може, десять — якби ж то знати! — у шпарину, що між підлогою та дверима була, коричнева змійка полізла…

Доповзла до краю білої сукні, посунула під ліжко.

І вже не змійка — а ціле коричневе озеро підлогу вкрило.

У ньому і сукня, і звішене з ліжка подружнього простирадло, і краї портьєр вимокли.

А по тому озеру за мить запалали заграви.

Спочатку теж — змійками золотими, а потім уже цілим морем смертельного швидкого вогню.

У цей час Олексій у кабінеті начальства стояв і сумно слухав, як вичитує його обер-поліцмейстер. Мовляв, не лізьте, пане Крапко, не у свої справи, не чіпайте доброго імені славетного посла Вільгельма фон Айзена. Вивчені ваші доповіді, нічого в них слушного немає!

Сам пан німецький посол, з яким погомоніли «по душах», добряче посміявся.

Звісно, про добрий прийом, на якому посол по- дружньому подарував обер-поліцмейстеру дещо в конверті — так, «на розвиток» поліції, — Крапці знати не обов’язково. Та й про соколине полювання, де вони так гарно час провели, також.

Тож нехай пан посол краще над одним невігласом-сищиком сміється, ніж над усім департаментом!

«Можете бути вільним! І більше — ні-ні! Не тицяйте ніс у державні справи — крадіжками займайтеся!»

Так, рибонько, закінчилося те затишне життя, що один день та одну ніч усього і тривало.

Попіл лишився.

Попіл у серці…

І так очі запорошив, що наступного ж дня, взявши револьвер, попрямував Олексій Богданович Крапка, удівець і нещасливець, прямо на світський прийом до маєтку губернатора.

Проскочив повз лакеїв, що за поли його намагалися хапати: надто підозрілим їм здався цей молодик — з чорною, не відмитою від сажі щокою, у розстебнутому мундирі, без брильянтину на скуйовдженому волоссі.

Схопили було — та не втримали.

Пробіг цей навіжений крізь залу, туди, де в оточенні пані і панянок височив, мов Ейфелева вежа, поважний німецький посол, руку з кишені вийняв — а в ній револьвер.

Пан посол за панянками сховався.

Крик.

Ґвалт.

Як Олексію в панянок стріляти?

Скрутили його.

Повели.

Бал продовжився. Хоча настрій усе ж таки у багатьох було зіпсовано.

«То він від горя розум втратив…» — шепотіли сердешні пані і переказували страшну історію нещасного випадку, що стався вчора в мебльованих апартаментах пана Якименка…

Подейкували, що пан посол вимагав суворого покарання вбивці-невдасі.

Але завдяки друзям-адвокатам та проханню «на високе ім’я» Рудого Георгія Михайловича знайшлися пом’якшувальні обставини: стан афекту, нервовий зрив.

Та й заслуги Олексія враховано було.

Ну, і що там казати, сам обер-поліцмейстер посприяв, аби справу закрили, адже той конверт-подарунок від поважного посла вже на будівництво нового маєтку пішов.

Розжалували успішного сищика в околоточні.

Живи собі, кишенькових злодюжок впольовуй — така твоя доля.

Отака, рибонько, історія…

* * *

…Коротко і навіть у деяких епізодах не без гумору повідав Олексій Мусі цю історію семирічної давності.

Звісно, без «рибоньки» таки обійшовся. Та без зайвих подробиць.

А так, між іншим, ніби про когось чужого переповідав.

Вони на нижній палубі стояли, повітрям дихали.

Розповів із тих міркувань, що якщо разом вирішили за справу взятися, мусять знати одне одного краще.

Надовго замовкла Муся, вдивляючись у синю воду з білими баранцями на гребенях.

Розчулив її Крапка до сліз.

Хотіла було сказати йому щось добре, щось таке, що мусить чуйна дівчина чоловікові сказати в такі хвилини.

А до голови усяка дурня полізла. Про Айзена, про пожежу, про теку з документами і трохи — про ту жінку, що такою страшною смертю загинула ні за що ні про що. Через любов!

Поглянула на Крапку — чи вартий він того. Гмикнула.

Поплескав її по плечі Олексій і пішов собі до каюти.

Замислилась рибонька.

Ну і нехай подумає.

Може, подорослішає.

Та й самому наодинці лишитися хотілося, адже відчув, що вперше ніби попустило його, ніби легше стало на душі. Ні з ким же про це не говорив. А тут — на тобі! — розчулився.

Нижня палуба темна, гірше освітлена.

Проте більш затишна, більш придатна для роздумів, котрі вода народжує.

Але й для злочину — саме те місце!

Петро Шнур давно чекав ось так Мусю заскочити — саму-самісіньку, без жодного свідка.

Вийшов з-за рогу, мотузку на обидві руки накрутив.

Тихо-тихо почав підкрадатися до закляклої над бильцями перил Мусі.

Згадав, як ця дівка у шкільній сукні з білим комірцем перед судом свідчила: показувала відбитки з його мештів, котрі в квартирі убієнного ним товстосума знайшла.

Якби не це, гуляв би собі далі, панство ножичком би лоскотав.

Прийшов твій останній час, паскуднице!

Три кроки лишалося до тонкої шийки.

Та не судилося їх зробити.

Зненацька вискочив до неї якийсь покидьок, на чаплю схожий.

Вискочив, кричить:

— Це як же, Мар’є Матвєвно, розуміти?! Дозвольте поцікавитись, чому ви підозрюваних без мого відома відпустили?

Шнур мов миша шмигонув за ріг, плюнув, чорта пом’янув і розтанув у темряві.

— Хто тут головний?! — не вгаває Іполит Вікентійович.

— Звісно, ви… — потупила очі Муся. — Але я вас від жахливої помилки врятувала. Так би мовити, взяла відповідальність на себе! Мені то що? А от вами татусь був би дуже незадоволений.

— Це ж чому? — стишив натиск Іполит.

— Ох, Іполите Вікентійовичу, — докірливо захитала голівкою Муся, — ви мені, нерозумній, на слово повірили і трьох невинних заарештували. Шерсть собача, котра вовною з пледа виявилась, — маячня суцільна. А купчиха взагалі тут ні до чого! Усі вони пані поважні. Я вас від скандалу вберегла! Та ще й вибачилася — за вас.

— Знущаєтесь, Мар’є Матвєвно?

— Та що ви, голубчику мій! — лагідно і невинно каже Муся. — Бувають і в мене помилки. Але я вам зараз щось більш важливе скажу…

— І слухати не буду! — насупився Іполит.

— Шкода… — каже Муся.

Тиша запала.

Тільки чутно, як колесо по воді лопатями б’є, хвилі жене.

— Ну, кажіть уже, — сердито каже Іполит.

Муся зраділа, що може ще раз його по сліду пустити — аби лише подалі від