Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

сенсі був глибшим за саму російську революцію. За неймовірно короткий проміжок часу сільські комісари примусили мільйони селян віддати свої малі земельні наділи і вступити до колективних господарств, часто зганяючи їх із землі, яку сотнями років обробляли їхні родини. Ці перетворення постійно послаблювали радянське сільське господарство і призвели у 1932–1934 роках до жахливих спустошливих голодоморів в Україні та південній Росії — голодоморів, у яких загинуло від шести до семи мільйонів людей[225]. Також колективізація знищила на селі — назавжди — відчуття наступності та зв’язку з минулим.

Мільйони людей чинили колективізації опір, ховаючи зерно у погребах чи відмовляючись співпрацювати з владою. Таких людей називали «куркулями» — заможними селянами. Цей термін (як і «шкідник») був такий нечіткий, що міг поширюватися майже на будь-кого. Мати зайву корову чи зайву кімнату в хаті — цього було достатньо, щоб зробити куркулями безсумнівно бідних селян, достатньо для цього було і звинувачення заздрісного сусіда. Щоб зламати опір куркулів, режим реанімував стару традицію царських часів — адміністративний ордер на вислання. Якогось дня до села просто приїздили вантажівки і забирали цілі родини. Деяких куркулів розстріляли, декого арештували і відправили в табори. Проте зрештою режим більшість з них депортував. Між 1930 і 1933 роками понад два мільйони куркулів було виселено до Сибіру, Казахстану та інших малонаселених районів Радянського Союзу, де вони провели решту свого життя як «спецпоселенці», яким заборонялося залишати їхні села. Ще 100 тисяч було арештовано і відправлено до ГУЛАГу[226].

Коли разом із посухою прийшов голод, прийшли й нові арешти. Із сіл забирали увесь хліб, особливу увагу звертали на куркулів. Тих, кого ловили на найдрібніших крадіжках — навіть для того, щоб прогодувати дітей, також кидали до в’язниці. Закон від 7 серпня 1932 року вимагав смертної кари або тривалого терміну ув’язнення для всіх таких «злочинців проти соціалістичної власності». Невдовзі потому в таборах з’явилися «колосочниці» — селянки, які збирали на полі колоски, щоб якось вижити. До них приєднувалися інші: голодні, які отримували по десять років за крадіжку півкілограма картоплі чи кількох яблук[227]. Саме такими законами пояснюється те, чому величезну більшість в’язнів радянських таборів у 1930-ті роки становили селяни і чому вони становитимуть значну частину табірного населення аж до смерті Сталіна.

Ці масові арешти справили величезний вплив на табори. Майже відразу після набуття цими новими законами чинності табірна адміністрація почала закликати до радикального перегляду всієї системи. «Традиційна» система в’язниць, яка все ще перебувала у віданні Комісаріату внутрішніх справ (і все ще була набагато більшою за Соловецький табір ОГПУ), протягом попереднього десятиліття залишалася переповненою, дезорганізованою і марнотратною. У масштабах всієї країни становище було таким поганим, що в якийсь момент Комісаріат внутрішніх справ зробив спробу скоротити чисельність в’язнів у тюрмах через винесення вироків до «примусової праці без позбавлення волі» — тобто відправляючи засуджених на роботу, але не ізолюючи їх, — таким чином зменшуючи навантаження на табори[228].

Однак коли темпи колективізації зросли, а репресії посилилися — коли куркулів виселили з їхніх домівок, — такі рішення почали вважатися політично неприйнятними. Влада знову вирішила, що такі небезпечні злочинці — вороги великої сталінської колективізації — потребують надійніших форм ув’язнення. ОГПУ почало готуватися до створення однієї такої форми.

Знаючи, що система в’язниць занепадає зі зростанням чисельності в’язнів, Політбюро ЦК Комуністичної партії 1928 року призначило комісію, що мала займатися цією проблемою. Комісія ця була позірно нейтральною — до її складу входили як представники комісаріатів внутрішніх справ і юстиції, так і ОГПУ. Її головою призначили народного комісара юстиції товариша Янсона. Завдання комісії полягало у створенні «системи концентраційних таборів, організованих на зразок таборів ОГПУ», дискусії відбувалися у певних чітких межах. Незважаючи на лірику Максима Горького з приводу цінності праці у виправленні злочинців, усі учасники обговорень послуговувалися суворою економічною мовою. Всі висловлювали однакову стурбованість «рентабельністю» і часто говорили про «раціональне використання праці»[229].

Щоправда, у протоколі засідання комісії 15 травня 1929 року відзначено кілька практичних заперечень щодо створення великої системи таборів: влаштувати табори буде тяжко через брак доріг, що ведуть на Далеку Північ, і т. ін. Народний комісар праці гадав, що незначних правопорушників неправильно карати так само, як і рецидивістів. Комісар внутрішніх справ Толмачов відзначив, що така система погано виглядатиме в очах міжнародної громадськості: «білоемігранти» і буржуазна закордонна преса кричатимуть, що «замість розбудови пенітенціарної системи, покликаної перевиховувати в’язнів за допомогою виправної праці, ми зводимо чекістські фортеці»[230].

Втім, його аргумент полягав у тому, що система виглядатиме погано, а не в тому, що вона є поганою. Жоден з учасників засідання не висловив заперечення на тій підставі, що табори «соловецького типу» є жорстокі чи спричиняться до масових убивств. Ніхто також не згадав альтернативних теорій кримінального судочинства, до яких був дуже прихильним Ленін, — думки про те, що злочинність зникне разом із капіталізмом. Звісно, жоден не говорив про перевиховання в’язнів, «трансформацію природи людини», які прославляв у своєму нарисі про Соловецький табір Горький і які відіграватимуть таку важливу роль у представленні суспільству перших таборів. Натомість Генріх Ягода, член комісії від ОГПУ, абсолютно чітко сформулював реальні інтереси режиму:

«Вже зараз і можливо, і необхідно перемістити десять тисяч в’язнів з місць позбавлення волі у Російській республіці, працю яких можна організувати і використати краще. Крім того, ми отримали повідомлення, що табори і тюрми в Українській республіці також переповнені. Очевидно, що радянська політика не допустить будівництва нових тюрем. З іншого боку, будівництво великих таборів — таборів, у яких праця використовуватиметься раціонально, — це інша річ. Ми маємо багато труднощів із залученням працівників на Північ. Якщо ми посилаємо туди багато тисяч в’язнів, то можемо використовувати ресурси Півночі… досвід Соловецького показує, що можна зробити у цій сфері».

Ягода продовжив свій виступ поясненням, що переселення не передбачає повернення. Після звільнення в’язні залишатимуться на місцях: «Різноманітними заходами, як адміністративними, так і економічними, ми можемо змусити звільнених в’язнів залишатися на Півночі, таким чином населяючи наші віддалені райони»[231].

Задум перетворити в’язнів на колоністів — дуже схожий на те, що робилося у царські часи, — з’явився в той самий час, що і нова загальна концепція таборів. Коли в комісії Янсона йшли дискусії, окремий комітет радянського уряду також почав вивчення кризи з робочою силою на Далекій Півночі; для вирішення проблеми комітет, зокрема, пропонував посилати туди безробітних і китайців-іммігрантів[232]. Обидва органи шукали вирішення однієї проблеми в один