Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

призначеними для виковування того типу робітника, якого потребувала нова радянська система. На його думку, кінцева мета експерименту полягала у «ліквідації в’язниць» — і проходив він успішно. «Якби якесь так зване культурне європейське суспільство наважилося провести експеримент, такий як у цій колонії, — підсумовував Горький, — і якби цей експеримент дав такі результати, як наш, то та країна трубила б у всі труби і хвалилася б своїми досягненнями». Він вважає, що тільки «скромність» радянських лідерів уберігає їх від таких завчасних дій.

Пізніше Горький начебто казав, що жодного речення з того його нарису не оминуло «перо цензора». Насправді ми не знаємо, чи написав він цей нарис через наївність, чи було це добре прорахованим обманом, чи ж тому, що цензори примусили його написати саме так[218]. Якими б не були мотиви письменника, нарис Горького 1929 року про Соловецький табір відіграв важливу роль у формуванні як громадського, так і офіційного ставлення до нової, набагато масштабнішої системи таборів, задуманої того ж року. Більшовицька пропаганда попередніх років захищала революційне насильство як необхідне тимчасове зло, потрібне для очищення під час перехідного періоду. Горький, на відміну від цього, подав інституціалізоване насильство Соловецьких таборів як логічний і природний елемент нового порядку та посприяв примиренню суспільства з наростаючою тоталітарною владою держави[219].

Як виявилося, 1929 рік пам’ятний не тільки нарисом Горького, а й багатьма іншими речами. Того року революція досягла своєї зрілості. З кінця Громадянської війни минуло майже десятиліття. Давно помер Ленін. Було проведено і відкинуто кілька різних економічних експериментів — «нова економічна політика», «військовий комунізм». Так само, як напівзруйнований концентраційний табір на Соловецьких островах став мережею, відомою як СЛОН, так і випадковому свавільному терору перших років існування Радянського Союзу прийшло на зміну систематичніше переслідування опонентів режиму.

1929 року революція вже мала і нового, дуже відмінного від попереднього, лідера. Протягом 1920-х років Йосип Сталін переміг або знищив спочатку ворогів більшовиків, а потім і своїх власних, почасти через використання посади завідувача кадрів партії, а почасти — через широке використання секретної інформації, зібраної для нього таємною поліцією, до якої він мав особливий особистий інтерес. Він провів ряд партійних чисток, що спершу означало виключення з партії. Важливою частиною цих чисток стали масові мітинги з великим нагнітанням пристрастей і взаємними звинуваченнями. У 1937 і 1938 роках такі чистки стануть смертельними: за виключенням із партії часто йтиме табірний вирок — або смерть.

Також Сталін з дивовижною майстерністю покінчив зі своїм найпотужнішим суперником у боротьбі за владу — Львом Троцьким. Спочатку він дискредитував Троцького, потім вислав його на далекий острів біля узбережжя Туреччини, а далі використав його для створення прецеденту. Коли Яків Блюмкін, агент ОГПУ і відданий прихильник Троцького, відвідав свого героя у турецькому екзилі — і повернувся зі зверненням Троцького до своїх прихильників, — Сталін засудив і стратив його. Таким чином Сталін показав готовність держави повною мірою застосовувати силу своїх репресивних органів не тільки проти членів інших соціалістичних партій і старого режиму, а й проти інакодумців у самій більшовицькій партії[220].

Проте 1929 року Сталін ще не був тим диктатором, яким він стане до наступного десятиліття. Точніше буде сказати, що того року Сталін запровадив політику, яка в кінцевому підсумку закріпить його владу і водночас до невпізнанності змінить радянську економіку і суспільство. Західні історики називають цю політику по-різному: «революцією згори» або «сталінською революцією». Сам Сталін назвав її «Великим переломом».

У центрі сталінської революції — нова програма надзвичайно, майже істерично швидкої індустріалізації. В той час радянська влада все ще не принесла реального поліпшення матеріального становища більшості радянського населення. Навпаки, роки революції, Громадянської війни і економічного експериментування призвели до ще більшого зубожіння. Тоді Сталін, можливо, відчуваючи зростання масового невдоволення революцією, вирішив змінити умови життя простих людей — змінити їх радикально.

З цією метою радянський уряд 1929 року ухвалив новий «п’ятирічний план» — економічну програму, що передбачала 20% щорічного зростання промислового виробництва. Повернулося раціонування продуктів. На якийсь час було скасовано семиденний тиждень — п’ять робочих і два вихідних дні. Замість цього робітники працювали й відпочивали позмінно — щоб жодне виробництво жодної хвилини не простоювало. На найважливіших підприємствах були і тридцятигодинні зміни, а деякі робітники мали на місяць по 300 робочих годин[221]. Дух часу, спущений згори, проте прийнятий низами з ентузіазмом, був духом змагальності — керівники підприємств і чиновники, робітники і службовці змагалися один з одним за виконання і перевиконання плану або принаймні за те, щоб запропонувати нові, швидші способи його перевиконання. Водночас нікому не дозволялося сумніватися в мудрості плану. Так було на найвищих рівнях: партійні вожді, що сумнівалися у доцільності поспішної індустріалізації, довго на посадах не затримувалися. Так було і в самому низу. Один мемуарист згадує, як маршував по дитсадку з прапорцем у руках, скандуючи:

П’ять за чотири,

П’ять за чотири,

П’ять за чотири,

А не за п’ять!

На жаль, смислу цих слів — того, що п’ятирічний план має бути виконаний за чотири роки, — він зовсім не розумів[222].

Як і в усіх великих радянських починаннях, розгортання масової індустріалізації породило цілі нові категорії злочинців. 1926 року радянський Кримінальний кодекс було переписано — щоб включити до нього, серед іншого, розширений варіант статті 58, у якій ішлося про «контрреволюційні» злочини. Раніше у ній було всього один чи два абзаци, однак у новій редакції вона розширилася до 18 підрозділів — і ОГПУ застосовувало їх усі, зокрема і для ув’язнення технічних фахівців[223]. Як і можна було передбачити, поставлених високих темпів змін не дотримувалися. Примітивні технології, які впроваджувалися надто швидко, призводили до помилок. Потрібно було на когось покласти за них відповідальність. Звідси — арешти «шкідників» і «саботажників», ница мета яких полягала в тому, щоб не дати радянському народному господарству втілити те, про що говорилося у пропаганді. Деякі з перших показових судових процесів — «шахтинська справа» 1928 року, справа «Промпартії» 1930 року — насправді були судами над інженерами і технічною інтелігенцією. До цієї ж категорії належала і справа «Метро-Вікерс» 1933 року, яка привернула велику міжнародну увагу через участь у ній поряд з громадянами Росії громадян Великобританії — усіх їх звинувачували у «шпигунстві й саботажі» на користь Великобританії[224].

Та будуть і інші джерела набору в’язнів. 1929 року радянський режим також прискорив процес примусової колективізації на селі — величезний переворот, що у певному