Читати книгу - "Ненаписані романи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ну, йди, викличи його на поєдинок». Я й пішов. А Тухачевський міцний був, не такий високий, як я, але плечі налиті, гирі качав, як він тільки на скрипці своїй міг грати, не можу збагнути, вона в нього в руках здавалася малесенькою, тендітною, от-от поламає… Ну я до нього по формі, він же був старший за званням, командарм, а я лише комдив, так, мовляв, і так, викликаю на турнір… Тухачевський подивився на Сталіна, посміхнувся чомусь, похитав головою і відповів: «Ну що ж, спробуємо». Зчепилися ми з ним посеред залу; міцний командарм, тисне, аж дух захоплює, але ж я вищий за нього, мені не з руки його ламати, захват припадає на плечі, а вони в нього, розумієте, просто крицеві… Крутилися ми з ним, крутилися, і раптом я побачив очі Сталіна — їй-богу, як щілинки, а обличчя непорушне, наче стоїть на весняній тязі, так весь і завмер… Як я ці його очі побачив, мене чомусь пройняв переляк, а він часом надає людині величезної, відчайдушної сили! Схопив я Тухачевського за поперек і підкинув урівні з собою, а коли борець ніг не відчуває, йому кінець, бо нема опори, це як фронт без тилу… Гаразд… Держу я його «навоздусях», тисну що є сили, а він вирішив ухопити мене за шию, щоб голову скрутити — без неї теж незручно боротися… Але я цю мить начебто заздалегідь відчув, підкинув командарма ще трохи вище і щосили потурив од себе. Але — не розрахував: він спиною вдарився об радіатор опалення, і так, мабуть, невдало, що в нього навіть кров з рота пішла… А Сталін зааплодував мені: «Молодець, мужик! Поклав забіяку, знатиме, як своєю силою вихвалятися»… Почаркувався зі мною, випив, обернувся й пішов до виходу, ні з ким не попрощавшись…
Тимошенко замовк, узяв зі столу чарку і, несподівано для всіх рвучко підвівшись, відкашлявся…
— Пропоную тост за видатного діяча міжнародного робітничого руху, — почав рубати він, — геніального воєначальника Великої Вітчизняної, полум’яного борця за мир і дружбу між народами, нашого дорогого Микиту Сергійовича Хрущова…
… Воістину, ніхто так легко не віддає право управляти собою, як ми… Традиція? Чи лиха доля? Невже закономірність?
16
Сергій Миколайович Новиков, більшовик з вісімнадцятого року, прийшов до чекістів у двадцятому, брав участь у боротьбі проти басмачів, переїхав до Москви, вчився в інституті, потім його послали у Казахстан, працював в Алма-Аті, тридцять п’ятого року став одним з керівників місцевого НКВС.
Якось уночі почув, як до будинку, де він жив, під’їхало три машини: виглянув з-за штори, побачив оперативну групу, вискочив у двір, перескочив через паркан і побіг щосили…
У Москві він появився вже в тридцять дев’ятому, після того як розстріляли Єжова, коли з тюрем почали випускати тих ветеранів, кого не встигли знищити фізично, але зламали морально; саме тоді Сталін і почав розігрувати карту «великого обману» — мовляв, колишнє керівництво HKBG «обманювало» країну, заарештовуючи невинних людей.
Женившись на моїй тітці Олександрі Ноздриній, Сергій Миколайович подружив з моїм батьком; дружба перейшла до мене «у спадок»; вийшовши на пенсію й поселившись у селі, Новиков розповів мені, чому його мали заарештувати в тридцять шостому.
— Ні Пилипа Медведя, начальника Ленінградського ЧК, ні його заступника Запорожця, який готував убивство Кірова, не розстріляли, — Сергій Миколайович дуже нервував, розповідаючи мені це потаємне, що він носив у собі понад тридцять років, — їх послали на Схід, та й не в табори, а на будови, і не ув’язненими, а керівниками… Тому від Медведя «пішли кола» — він не міг не поділитися з друзями про те, що після вбивства Кірова у Пітер приїхав Сталін, викликав до себе Ніколаєва і поставив йому тільки три запитання, одне з яких було вирішальним: «Де ви взяли револьвер?» А розлючений Ніколаєв відповів: «У Запорожця спитайте, він його мені всунув!» Сталін наказав негайно Ніколаєва ліквідувати, обматюкавши при цьому Молчанова, одного з помічників наркома НКВС Ягоди, потім викликав з камери Борисова, начальника охорони Сергія Мироновича, поговорив в ним віч-на-віч; того ж дня Борисова вбили.
Преса, не підготовлена до того, як коментувати те, що сталося, зразу звинуватила в убивстві Кірова білогвардійців. І лише після того як усіх свідків розстріляли або ж вони загинули при загадкових обставинах, було дано залп проти опозиції, а в січні тридцять п’ятого було проведено закритий процес проти Каменєва і Зінов’єва: їм дали по п’ять років таборів за те, що вони начебто несли моральну відповідальність за вбивство Сергія Мироновича.
Так от, оскільки з Медведем я не раз зустрічався, в голові в мене ворухнулися перші сумніви — щось тут не чисто… Але по-справжньому завагався я лише після того, як наш казахський нарком повернувся з Москви до Алма-Ати в січні тридцять шостого, скликав колегію, стенографіста попросив залишити кабінет і повідомив, що начальник управління Молчанов поінформував присутніх там: у країні викрито грандіозну змову, на чолі якої стоять Троцький, Каменєв, Іван Смирнов, Зінов’єв. Головна мета: вбивство товариша Сталіна та його найближчих соратників — Ворошилова, Кагановича, Орджонікідзе, Жданова, Чубаря; наркомат переходить на воєнний стан, усі інші справи (чи то шпигунство, чи економічні диверсії, зловживання службовим становищем) відкладаються, обробляємо троцькістсько-зінов’євських терористів… А я, брат, узяв та й бовкнув: «А хто ж цю змову розкрив? Чому ми, чекісти, не мали досі ніяких натяків на таку розгалужену мережу?» Мій нарком якось зіщулився, на запитання не відповів, але багатозначно подивився на мене: «За роботою слідства стежитиме особисто товариш Сталін, а керуватиме — секретар ЦК Микола Іванович Єжов. Це все. Готуйте пропозиції. Строк — двадцять три години. Все».
Сергій Миколайович — бровастий, витрішкуватий, великочолий устав з табуретки, походив по невеличкій кухоньці, застеленій домотканими доріжками, зупинився біля грубки, припав до неї так щільно, немов хотів утиснути в неї своє тіло, ввібрати її тепло, відчути спину (нема нічого важливішого, як відчувати надію в себе за спиною), і, закуривши «гвіздок», провадив далі:
— Єжова я зустрічав двічі — непоказний, прудкий, очі олов’яні, усмішка швидка, привітна — і щоразу дивувався з того, чому товариш Сталін висунув саме його на цю справу. Освітою він не відзначався, розмовляв з погано поставленими наголосами, часом плутав відмінки; я тоді подумав: ми здатні на самозаспокоєння чи пак самообман — мовляв, говорить так, щоб найширші верстви зрозуміли. Ерудиція Каменєва, чесно кажучи, іноді заганяла в глухий кут, не всі її розуміли — занадто вже професорський тон, суцільна іскрометність, афоризми, іноземні слова… Так,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненаписані романи», після закриття браузера.