Читати книгу - "Будинок з привидами"

повідомив Петько, ледве встигаючи за мною. — Один борець, Льова Анатема-Молнія, здоровий такий… Тихше, не біжи так… Здоровий такий… Приніс до тата черевики лагодити… Побачив мене і каже: «Хочеш, хлопче, на боротьбу піти?» Я кажу: «На яку боротьбу?» Він каже: «Як, хіба у вас ще афіші нема?» Я кажу: «Нема»… Він каже… Тихше, Васько. Він каже: «От негідники, ще не порозклеювали афіш, — каже, — збору не буде…» Тихше… І дає мені зразу три контрамарки. «На тобі, — каже, — приходь у клуб, подивишся, як я покладу чемпіона Азії Алі-Бурхана… А за це, — каже, — скажи всім своїм знайомим, що ми приїхали… І виступаємо у радторгслужбовців».

— А ти сказав?

— Питаєш! Цілий день бігав, усім хлопцям сказав… До Сашка Бобиря на Підзамче бігав…

Не вірилося — чи правду каже Петько? Низенький, товстий, пострижений під «польку», з великими ушима, він біг вистрибом поруч моно на тротуарі і важко сопів.

— А де контрамарки? — спитав я.

— Є… Є….

Петько поліз у кишеню штанів, потім у другу і зупинився.

— Стривай, де ж вони? — бліднучи, спитав він.

Мені навіть здалося, що мокре пасмо волосся заворушилось у Петька на лобі, але тут він підстрибнув і швидко засунув два пальці в кишеньку сорочки. Він витяг звідти складений рожевий папірець.

— Ху… Злякався! — сказав він з полегшенням. — Думав — загубив. Дивися! — І Петько на ходу розгорнув папірець. Справді, у пітній його руці було три квитки.

— Це ж справжні квитки!

— Ну хіба не однаково — квитки чи контрамарки? Факт — пройдемо!

— А третій куди?

— Третій? Продамо і цукерок купимо.

— «Цукерок, цукерок»! — передражнив я Петька. — Ти що — маленький?.. Давай, знаєш, краще… візьмемо Галю на боротьбу…

— Галю? А вона хіба дома? Давай, якщо дома! — швидко погодився Петько.

Галя, на щастя, була дома, і ми навіть не дали їй переодягтися. Вона пішла з нами в місто в простенькому сірому сарафані, накинувши на плечі зв'язану з гарусу блакитну кофточку-безрукавку.

Вже здалека, вийшовши з провулочка на Центральний майдан, ми помітили, що ще не починалось: всі вісім вікон залу клубу радторгслужбовців були освітлені. А годинник на міській ратуші показував чверть на десяту, — одно з двох: або призначено на десяту, або не прийшла публіка.

Підійшли ближче, дізналися, що ще не прийшла публіка. На дверях клубу висіла довга, надрукована оранжевими буквами афіша, але ми не стали її розглядати, а по вузеньких кам'яних сходах зійшли на другий поверх. Петько Маремуха віддав контролерові, сивенькому дідусеві в зеленій вельветовій куртці, наші квитки, дідусь відірвав контроль і дав нам дорогу.

В яскраво освітленому залі були розставлені звичайні соснові лавочки. В залі недавно вимили підлогу, вона вся була вкрита мокрими плямами, навіть на лавочках виблискували краплини води.

Я витер рукавом воду з наших місць, і ми посідали..

— Добрі місця, правда? — гордо спитав Петько і озирнувся.

— Нічого, — сказала Галя. — Але там, у першому ряду, було б краще.

— Ну, краще! — протяг Петько. — Нічого не краще. Ти просто нічого не знаєш. Це коли театр, тоді краще, а на боротьбу треба звідси, з четвертого ряду, дивитися.

— Чому з четвертого? — підтримуючи Галю, сказав я. — З першого ж краще видно?

— Краще-то краще, та там сидіти небезпечно. Ти знаєш, що в Проскурові було? Там один борець другого як ухопив та як кинув його через себе, а той як полетить у зал і ногами одну жінку мало не вбив. В лікарню повезли. Правда, правда! Не смійтеся!

— Я одного не розумію, — сказала Галя, — чого всі ці борці такі здорові?

— Ну, чого! — важно відповів Петько. — По-перше, вони щодня вижимають гирі, а потім — ти знаєш, що вони їдять? Не знаєш? Думаєш, як звичайні люди, — зовсім ні. По-перше, вони їдять сире м'ясо — раз! Посолять і їдять. Потім вони п'ють сирі яєчка. І кров п'ють…

— Ну, це ти, Петько, не бреши, — перебив я Маремуху. — Звідки кров?

— Звідки? — вигукнув Петько і навіть схопився від образи. — Ти думаєш, я брешу, еге? А ось і не брешу. Ти знаєш, про що мене сьогодні Льова Анатема-Молнія спитав? Ось догадайся.

— Не знаю.

— А ось про що. Вийшли надвір, а він каже: «Скажи, Петю, де у вас тут можна крові дістати?» Я кажу: «Якої крові?» А він сміється і каже: «Ти не лякайся, не лякайся, — не людської. Мені, — сказав, — звичайна кабаняча кров потрібна, сира. Я повинен пити сиру кров».

— Ну, а ти що йому сказав? — спитав я.

— Ідіть, — кажу, — до ковбасника Гржибовського, він щодня кабанів ріже, у нього є.

— Ну й збрехав, — де ж щодня? — сказав я Петькові. — Це раніше, до революції, він різав щодня, а після того, як убили його Марка, він хвоста підібгав і ріже тільки перед ярмарками, коли базар.

— Багато ти знаєш, — протяг Петько ображено.

— А ось і знаю. Що, я не жив рядом з ним? Жив. І все бачив. Тихим став — син же петлюрівцем і бандитом був…

— Значить, сира кров сили додає. Дивися! А я й не знала! — сказала Галя.

— Ще б пак, — відповів Маремуха впевнено, — вона здорово корисна. Ти ж знаєш Сашка Бобиря? Так ось у цього Сашка були найсправжні сухоти. Він кашляв — спасу нема. Тоді мама стала його лікувати. Щодня вранці Сашко ходив на бойню і пив там сиру кров. Багато випив. Склянок сорок випив. І що ти думаєш? Поправився. Та й зараз інколи п'є. Каже — смачна.

— Ну, гидко! — Галя поморщилась і заплющила очі.

— Тихше, дивися! — сказав Петько.

У зал один по одному ввійшли музиканти з пожежної команди. В мідних, добре начищених касках, у дебелих жовтих куртках, з великими срібними трубами, вони пройшли, важко гупаючи чобітьми, в лівий куток залу, під сцену, і стали розсаджуватися. Ноти були поприколювані у музикантів на спинах, тільки перша четвірка не мала перед собою нічого; видно, всі грали по слуху. Капельмейстер Карасьов, низенький горбатий чоловік у білій вишитій сорочці, підперезаний сировим пояском, лисий і великолобий, підняв паличку, і оркестр заграв для початку великий марш «Прощання друзів». Під звуки цього гучного маршу з фойє, з курилки, з вулиці стала сходитися публіка. Мені було не по собі. Спочатку мені здавалося, що квитки наші фальшиві і нас можуть вивести. Було неприємно й те, що поруч нас ніхто не сидів, незатишно було.

В цю мить з дверей, що вели на сцену, вийшов Котька Григоренко. Цього ще не вистачало!

Поважний і прибраний, у батистовій сорочці, крізь яку ясно просвічувались тугі мускули, підперезаний кавказьким поясом