Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Всі ці мислі промайнули невиразно й зовсім не цими словами, бо ж не вчився Козак ніде малярського мистецтва, але його враження від портрета Кармели Подолянки складалось саме так.
А наш Михайлик тим часом, протягом тих кількох хвилин, поки буяло полум’я, не думав ні про колірне рішення картини, ні про опуклі мазки, ні про гру світла й тіні, бо малювати ж не вмів, та й витвір художника бачив чи не вперше оцей селюк: приголомшений силою впливу генія, він дивився на Рембрандтів шедевр із побожним захопленням, на ту чудову Подоляночку, дивне видіння з чужого казкового світу, хоч вона й видавалась Михайликові зовсім не панною, а звичайнісінькою дівчинкою з їхнього села.
Кармела й справді не скидалась би на панну, коли б не панив її важкий щирозлотний ковток у правім вусі (перед художником сиділа вона сливе в три чверті), ковток, виписаний вельми пастозно, тобто з виразно опуклим рельєфом.
Вона і справді не схожа була б на панну, коли б не скрашала її величава статура, коли б ось так згорда не зоріли очі, коли б не рука оця вузька, нервова, аж ніяк не хлопська, — коли б усе це не панило дівку, вона нітрохи не скидалась би на панну.
Забувши про всенький світ, Михайлик дивився на це малоймовірне диво, і ті аж надто короткі хвилини здались йому цілим життям.
Трепетною рукою сувора панна стискала білоцвітний кетяг бульденежа, французької садової безплідної калини, яка здалась тут Михайликові звичайнісінькою, знайомою з дитинства, — і хоч не дивилась тая панянка на студену квітку, щойно зірвану з куща, аж наче вкриту краплями роси або дощу, живісіньку і таку світлосяйну, ніби той снігуватий кетяг був джерелом світла, — здавалося, немовби панна злилась водно з тим цвітом — у тузі, в льоті, в прагненні до рідних українських берегів…
Та видіння те зненацька зникло.
42
Полум’я погасло так само нагло, як і спалахнуло від кинутої в багаття дрібки пороху а чи від якоїсь там чаклунської штуки Мамая, і стало враз темніше, ніж було до спалаху, а може, потемніло в очах від того дива дивного, з яким носився, шукаючи своєї панни, Пилип-з-Конопель.
Тонісінька багряна штаба ще жевріла на обрії, де зникло сонце, а Пилип-з-Конопель, навпомацки вгорнувши книги й той образок, заховав усе в тороки і, спотикаючись об кротові купини, бéзбач подався до хвигури, де давно вже зайшла його пора чатувати.
Старий Гордієнко сказав йому вслід:
— Неспокійно сьогодні чомусь на душі.
— Еге ж… — на ці слова відповідаючи чи, може, на якісь мислі свої, пробурчав Козак Мамай.
— Пильнуй, Пилипе, — по-материнському сказала вслід Явдоха, а Філіпп згадав Руан і свою сиву маму.
— Я, Пилипе, з тобою, — раптом попросився, ще під владою чарівного видіння перебуваючи, простодушний коваль.
— Ходім, — озвався вже десь із темряви Пилип-з-Конопель.
Михайлик кинувся за ним.
А від синка, як завше, не відстала й мама.
— Я сам, мамо, я сам, — звично мовив Михайлик, бо ж йому хотілося з тим французом розмови парубоцької, кортіло розпитати про ту панну, але неня була невблаганна і, взявши свого хлопчика за руку, не відставала від нього в тій теменній темряві.
А Михайлик спитав:
— Чи ж він живий?
— Це хто?
— Художник.
— Шукав його… живий десь, кажуть. Але де? — І Сганарель почав розповідати про вигнаного з дому геніального живописця, про свої марні пошуки в трущобах Амстердама, про сморід, і брудоту, і силенну силу квітів на вулицях голландської столиці…
Вони стояли втрьох на горбі, під хвигурою, мама й два сини, за руки тримавшись у тьмі.
Держались за руки й дивились на захід, на далеченну багряну штабу, яка ставала тонша й тонша, але не простигала, немовби її щойно в небесній кузні вихопили з горна й поклали на ковадло — десь там, де злягаються небо й земля на подружньому ложі, — і вже десь там зненацька вдарили по тій штабі, бо полетіли іскри й розсипались зірками по всьому куполу небес.
Неня й Михайлик дивились на гру світла заходового.
Поривав туди очі й Пилип.
Бо ж десь там, на заході, в Нормандії, в Руані, була і його неня, яку він пригадав саме в ту мить.
Там десь жила його далека батьківщина, що поворот до неї був йому заказаний.
Він аж заплющився, подумавши про свій Париж.
Ось лілові марева Сени…
Новісінька церква Сорбонни, що біля неї жив, поки вчився в Парижі…
Одна шалена дівчина, котра йому заморочила голову, тоді ще… давно… до хвилинної зустрічі з Кармелою…
І раптом її погляд блиснув, сяйнув перед ним…
І раптом страшно закричав Михайлик:
— Вогонь! Вогонь!
43
І так він голосно своїм басилом загорлав у степу, порожньому й німому, аж Господь Бог прокинувся на небесах.
— Знов десь горить хвигура, — сонно сказав він. — Знов спати не дають, анахтеми!
— Господи ж Боже мій! Та це ж уп’ять війна! — І святому Петрові вже й спати розхотілось. — То вся Європа воювала повних тридцять літ. То голландці з ангелянами зчепились. То поляки й шведи воловодились. А тут…
— Війна, — бурчав Господь. — Усе війни та війни… мов скажені собаки! І нáщо я їх наплодив! — І Бог, одвернувшись у темний куточок хмарини, безмрійно захріп.
Але святий Петро не спав.
Змагали невеселі мислі.
І він дивився в той бік, де в степу одна за одною займалися сторожові хвигури, перші знаки нової війни.
44
— Вогонь! — волав Михайлик.
А вогонь, вогонь, буйний та зловісний, бурхав-таки в небо з дальньої могили, на котрій стовбичила сусідня хвигура, і десь там, поза обрієм, далі та далі, ще та й ще.
Степ оживав.
— Вогонь! — ахнув і Пилип-з-Конопель.
— Війна-таки… знову! — зітхнула й Михайликова матінка, знаючи, що не мине вона, проклята, на цей раз і єдиного синка її, бо ж, як слушно сказав колись Горацій, війни осоружні матерям.
Не встигли наші подорожні отямитись, як Пилип-з-Конопель, сповняючи козацьку службу, вже викресав вогню й миттю підпалив добре виварений у міцній селітрі віхоть.
Полум’я пойняло смоляні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.
