Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

жінка вже й випустила із хати полюбовника, а сама пішла по двору та й тужить за Хомою:

— Головонько ж моя бідная, головонько моя безщасная! Нема ж мого хазяїна та нема ж мого порадничка!

А Хома ось і виходить із хліва.

— Де це ти був?

— А хіба ти не знаєш де? Я вчора до тебе стукав, стукав, а від тебе ні слуху ні духу.

— Що ти? Бог з тобою! Я за тобою усю ніч вибігала і по двору, і по задвірках, і по вулицях, а тебе наче злидень злизав.

— Дивно мені, а я усю ніч простукав у тебе під вікном, а ти одно: «Мій Хома дома, ось біля бока лежить…» Так я пішов у хлів, підгорнувсь під рябого бугая та й заснув.

— Що це ти кажеш?

— А що?

— Так ти під бугаєм ночував?

— Під бугаєм.

— Ах ти, скажена собако! Що ж це ти наробив?

— Та що ж я там наробив?

— А то, що ти тепер тільний, от що! — Давай його лаяти та приговорювати: — Ах, побила б тебе лихая година та нещаслива! І що тепер казати з тобою? Чи ти знаєш, що ти тепер скоро будеш телиться? Ну от же що я тобі скажу: іди ти у чужу слободу та там і телись, а в своїй слободі і слави не набирайсь.

Та знов давай його лаять та причитувати.

— Та хай грець твоєму батькові! Я й піду на чужу слободу, аби ти тільки не лаялась…

От і зібравсь Хома. Узяв мішечок, хліба в мішечок, та й пішов на чужу слободу телиться. Іде собі та йде та все полем та ярами, щоб страму не набираться, аж гульк — на дорозі лежать шматки чоловічого тіла: вовки прохожого розірвали. Голова оддалік, рук зовсім нема, і ноги, у чоботях, заморожені. Дивиться Хома на чоботи — добрі. «Дай візьму собі, вони здадуться». Узяв та й пішов далі, у слободу. Приходить у слободу і давай проситься у людей ночувати, бо було, бач, уже під вечір. Упрохався до одного мужика. Бачать хазяїн та хазяйка, що він кріпко намерзся, та й кажуть йому:

— Лізь, чоловіче, на піч та там собі і обігрійсь.

Хома поліз на піч та, довго не думаючи, і захріп там. А тим хазяїнам та Бог дав уночі прибиль: коровка отелилась, а мороз був сильний, телятко й обмерзло. Хазяїн і каже:

— А що, жінко, унесім його в хату та положим на піч.

— А що ж, унесім!

Унесли та й положили на печі, як єсть біля Хоминого бока. А Хома собі спить і не чує, що біля нього лежить теля.

Прокинувсь аж у глупу північ, лап! — аж коло нього теля. «Господи Сусе Христе!.. Як же це я отеливсь, що й не чув?» Полапав коло себе — мокро. «Так і єсть, отеливсь… Ну, одначе, слава тобі, Боже!..» Та скорійш з печі та шапку в охапку, а кожух на плечі та й давай Бог ноги від тих хазяїв… Та так швидко вдрав, що й чоботи з чоловічими ногами забув на печі…

Чуть світ, а хазяїн і хазяйка уже й прокинулись. Прокинулись та зараз на піч, щоб подивиться на теля. Туди, а там теля єсть, а чоловіка, що спав, нема, — одні чоботи з ногами.

— Що це за лиха година?

— Та це, жінко, наше теля прохожого чоловіка з’їло! Що тут казати?

— Та що ж тут, чоловіче, казати? Біжи скорійш до попа!..

Побіг чоловік до попа, розказав йому про всю оказію, а піп вислухав та й каже:

— Це у вас антихрист народився! Треба його скорійш убити, а то він і нас усіх поїсть, та треба б, убивши те теля, і хату освятити.

— Ну що ж, як убити, то і вбити.

Ото убили його швиденько, закопали в землю, а хату освятили. А Хомі й байдуже: мерщій чвала собі додому. Прийшов додому, та скорійш у хату, та до жінки своєї.

— Ну, жінко, молись Богу: я отеливсь! Та ще як! Так, що й не чув.

— Що ж тобі Бог дав, чоловіче, чи бичка, чи теличку?

— Та я б тобі, жінко, і сказав, так і сам не знаю, що воно там таке й є.

— Ох ти, йолопе, йолопе, божевільна голово! Не зна, що у нього і найшлось… Якби ти був путящий чоловік, то узяв би його додому, от би нам і користь.

Давай його лаяти, давай його коренити, аж у вічі лізе.

— Та годі тобі лаяться: ну я піду, озьму своє теля.

— Як же ти його візьмеш, розумна ти голово?

— Та як? Піду та й озьму; прийду туди, де ночував, та й скажу: віддайте моє теля, бо я у вас ночував та й отелився.

— Тю, тю, дурний! Хіба ж так можна? Ти прийди туди, де ночував, стань під ворітьми та й мичи: «Му-му-му!..» А теля почує та й обізветься до тебе, от тоді ти його і бери.

От Хома узяв мішечок, хліба в мішечок та й подавсь. Прийшов у село, найшов там той двір, де ночував, положив голову на ворота та й давай мичать. Мичить та й мичить, а теля все не одзивається. Коли це виходить хазяїн двора та й пита його:

— Чого ти тут, мужик, мичиш?

— Та чого? Я тут у вас недавно ночував та й отеливсь на печі, так тепер жінка прислала мене, щоб я взяв у вас своє теля.

— А, так це ти?

— Я.

— Ну іди ж ти в хату, так ми тобі і віддамо твоє теля.

Хома здуру і пішов. От тільки що він на поріг, а тут як ухопили його за шерсть та як почали кулачити, щоб не робив слави людям та не лякав їх. Кулачили-кулачили, трохи печінки не відбили; доти його вчили, поки Хома якось не вирвавсь із рук та не втік із хати. Як вихопивсь із хати, та тоді давай Бог ноги: насилу з душею втік. Приходить додому, до своєї жінки, а вона його і пита:

— Ну що, чоловіче, узяв своє теля?

— Хай тебе поб’є лиха година з твоїм телям. Тепер я знаю, що то воно за теля таке було.

— Тю, тю на тебе! Верзе не знать що; сказано — «дурному ні в людях, ні дома», так воно й єсть.

Нетямущий піп

Був такий піп, що не знав, коли свято і неділя. Але в неділю сів собі на воротях