Читати книгу - "Doc 1"

отримував стусани від нарваних, укурених та таких самих налиганих, як і я.

— Куда ломішся, кабан! — чув я у спину.

Іноді в мене летіли й пляшки з-під ром-коли або ще чогось, чим, власне, я і упився.

У мене була мета. Я знав, куди мені треба добігти, знав, де я маю зупинитися, перевести подих й зробити щось таке, таке, від чого мені мало обов’язково полегшати. Але поки я біг уздовж перекопаного Хрещатика, Прорізною вгору, потім Ярославовим Валом, я забув. Я банально забув і, не в змозі віднайти у випадкових асоціаціях підтвердження свого шляху, зупинився. Стояв посеред Ярвалу, дивився в небо і плакав. Знову ці ганебні підліткові сльози. Заплаканий та забльований підліток. Розхристаний, він прийняв у себе цілий світ, ну добре, не цілий, він одразу відкинув усю шваль та узбічну поросль яку, у свої сімнадцять, вважав такою, але решту прийняв, він полюбив людей, саме в той час, коли відчув, що сил на ненависть більше немає, і от, коли щастя було так близько, коли ось воно — доторкнися до нього, помацай його гладке й масне тільце, його нафтову оболонку, вхопи його, притисни, приголуб, поцілуй, розділи з оточуючими — воно зникло, натомість залишило по собі сліди нероздільного розпачу та безнадійного спустошення, а сам я став ще жорстокішим, ніж був. Я намагався побачити зорі — я думав, що зорі можуть мене врятувати, заспокоїти, змусити повірити у безкінечне ВСЕ, а разом з тим у незначущість мене і моєї болі, але якісь чи то хмари чи паволока не давали мені змоги нічого побачити, окрім ліхтарного стовпа, на який так хотілося видертися й підвісити самого себе на розідраній сорочці.

Все це для мене було вперше. Не тільки сильне алкогольне сп’яніння, але й взагалі весь цей душевний стан, який під акомпанемент свіжої пам’яті про події, які щойно відбулися, переробляв мене й лаштував під себе, так, як йому було вигідно, так, щоб я піддався йому й пожалів себе настільки, що був би ладен до кінця своїх днів ненавидіти весь білий світ разом із кунцевськими булочками та шоколадним маслом.

Я сів на бордюр й схилив між колінами мокру від поту голову. Приблизно раз на хвилину проносився автомобіль, за квартал від мене чулися п’яні голоси випускників. Все місто було поглинуте молохом під назвою «Випуск 98». В голові геть недоречно, але міцно сиділо одне ім’я. Ім’я Наума Коржавіна. Ця маленька кругла людина була предметом, — принаймні так мені здавалося у ті хвилини, — всеосяжної несправедливості. Мені його було шкода, як часом буває шкода клоунів, що падають на тирсову підлогу й пускають штучні сльози. Коли я востаннє був у цирку, мені було років п’ять, і тоді теж плакав клоун, і крізь штучні сльози, я був упевнений, по його зморшкуватих, зіпсутих постійним накладанням гриму щоках текли справжні сльози. Певно, так мав плакати Наум Мойсейович у сорок восьмому, коли його вісім місяців протримали на Луб’янці.

Цирк мені не сподобався. У ньому було холодно і страшно, і я більше ніколи не був у цирку, і навіть зараз навряд чи мене заманять туди тілесні принади гімнасток.

Ще дві години тому я сидів в актовій залі нашої школи і нервував з приводу атестату, який мені мала вручити наша директорка. Господи, як же я не хотів туди йти, сидіти поруч зі своїми однокласниками, але Даша мене таки змусила.

— Давай, — сказала вона, — ти маєш хоч останній день побути, як усі.

— Я все життя, як усі.

— Але ж ти нас усіх зневажаєш. Ти ж у нас один такий розумний, а всі інші… - ледь не кричала на мене Даша.

— Тебе ж я не зневажаю, — збрехав я.

— Це тому, що ми трахаємося ледь не щодня.

Якби ж вона тоді знала, що насправді я зневажаю і її. Можливо, її — найбільше. Якби вона знала, то, певно, багатьох неприємностей можна було б уникнути…

Все ж таки я пішов. Наш трудовик Наум Донатович (ось чому мені так щільно засів Коржавін у голові) підганяв всі три випускні класи. Колись він був директором цієї школи, ще тоді, коли у ній навчалася моя мати і мій батько, а потім став звичайним трудовиком, одним з трьох, які вчителювали у нашій школі. Тоді йому було вже за сімдесят, і він не пив, не палив, не крив матом своїх учнів, як то робили і, певно, роблять його колеги, а був почесним вчителем школи, заслуженим діячем освіти, носив орден. Скільки я пам’ятаю, він завжди виступав за збереження традицій у школі, а з тим був головним організатором всіляких випускних, шкільних балів та кавеенів.

Коли ми дружною ордою вламувалися до актової зали, Наум Донатович виловив мене з цього парадного та алкогольно-збудженого натовпу і, підвівши до вікна, за яким потроху насувалася ніч, благально промовив:

— Андрію, я тебе слізно прошу, тільки без своїх штук. Я взагалі-то розумів, на що він натякав, але ніяких штук вчиняти не збирався, тому з виглядом щирого здивування сказав, що я взагалі не розумію, про що він.

Підбігла Даша. Обличчя її світилося так, що мені захотілося вчавити їй у рота лимон. Господи, як же вона мене дратувала! За ці два тижні, скільки ми були разом, я жодного разу не дозволяв їй наблизитись до мене настільки, щоб відчути мене, збагнути, але навпаки, тримав подалі, стежив, щоб її підступна нога не ступила на мою приватну територію і на дюйм, а Даша, сама це розуміючи, тим не менш сумлінно й не без очевидної гордості поширювала всілякі плітки стосовно нашої так званої любові.

Якщо чесно, мені тоді було однаково. На Дашиному місці могла опинитися будь-яка інша. Таня або Свєта. Дашею могла бути Іра чи, в гіршому випадку, Настя. Але була Даша, і моє роздратування щодня лише зростало. Я її зневажав. Я її соромився. І тоді, коли вона підбігла до мене, Наум Донатович, певно все-все розуміючи, глянув мені у вічі й поблажливо відпустив.

— Ну біжіть.

І це «ну біжіть» настільки мене роздратувало, що я просто фізично відчув, як великий ком презирства підступає десь до горла.

Я не хочу з нею нікуди бігти! Я не люблю її! Ми лише два тижні просто трахалися. Ми навіть майже не цілувалися! Наумчику, ти ж розумний дідок, ну зроби щось, чуєш, зроби, не відпускай мене зараз так просто… Не треба…

В актовій залі сиділи мої батьки, вони сиділи і чекали, поки ж я зайду, а я