Читати книгу - "Три грані часу"

потік — він гримкотів уже в Юрковій голові, котив прямо по мозкові важкі гранітні брили.

А потім з густого туману виникло на мить налякане татове обличчя, і Юрко знову знепритомнів.

Отямився уже в районній лікарні, у палаті. Із табору його привезли сюди вертольотом, і Юрко страшенно жалкував, що був без пам’яті, — адже досі він на вертольоті не літав.

Біля нього весь час чергував тато, а коли Юркові полегшало і він став видужувати, тато знову поїхав у табір: на нього там чекали тисячі справ. А Юрко ще майже місяць пробув у лікарні.

Заходив двічі Зайкен — приїжджав за продуктами для геологів. Довго сидів, розповідаючи новини. Прощаючись, поплескував Юрка по плечу:

— Видужуй — справжнім геологом будеш! Кого гюрза не кусав — той у горах не був!

Заїхала Ніна — рухлива та неспокійна, як і завжди, напустила повну палату галасу й сміху, принесла в подарунок друзу гірського кришталю, щоб Юрко не забував геологію та вертався швидше до табору.

Юрко був щасливий тими відвідинами, але ні з Зайкеном, ні навіть із Ніною не поділився своєю таємницею: був уже впевнений, що вони йому не повірять.

Як не повірив тато, найближча Юркові людина.

Тато, щоправда, не казав про це Юркові одверто, він навіть кивав головою: “Гаразд, Юро, гаразд, от видужаєш, тоді сходимо обов’язково”, — а одного разу, думаючи, що син спить, пошепки переповів почуте лікареві.

— Галюцинації, — відповів лікар. — Буває… Одужає — забуде про все.

— Аби ж то так, — зітхнув занепокоєно тато.

Юрко, ображений на смерть, вирішив не розповідати більше нікому. От видужає, ще раз піде до печери і все перевірить… бо йому вже й самому часом здавалося, що то був сон…

А потім стався землетрус: рівно о п’ятій ранку. Юрко прокинувся од того, що його кілька разів різко підкинуло на ліжку. Палата одразу ж наповнилася густою курявою, перелякано закричали хворі. Їх усіх негайно вивели надвір, але поштовхів більше не було, і лікарі дозволили повернутися до палат.

В той же день прибув вертольотом тато: дорогу в табір завалило і її розчищали бульдозери. Табір лишився цілий, але геологи пережили кілька моторошних хвилин, коли скелі стали колотися і величезні кам’яні брили із страхітливим гуркотом покотилися донизу, змітаючи все на своєму шляху. Гай уцілів, а оті могили завалило.

— А ущелина? — захвилювався Юрко.

— Яка ущелина?

— Ота… Де мене вкусила гюрза…

— Ущелину завалило зовсім. Туди скотилася ціла гора, перегородила потік високою греблею. І тепер там набирається озеро.

— Озеро! — не на жарт стривожився Юрко. — Так там же печера! І нефритова брила!..

Тато подивився на Юрка так, наче той знову марив. І Юрко одразу ж замовк…

Повернувшись до табору, ледь дочекався хвилини, коли тато, заклопотаний справами, забув нарешті про нього, вислизнув непомітно з намету, подавсь до ущелини. Був у новому костюмі, бо старий геть подерся, коли він біг навмання через кущі, чіпляючись об колючі гілки, і лежав зібганий на споді Юркового рюкзака. Тато хотів його зовсім викинути, але Юркові все було чомусь шкода.

Нога ще трохи боліла. На тім місці, де вкусила гюрза, синів шрам, але Юрко тепер ним пишався: буде що показувати в школі!

Добрався до повороту в знайому ущелину, завернув і застиг: перед ним, піднімаючись на кількасот метрів, височіла могутня гребля. Жодна краплина води не просочувалася по цей бік — русло колишнього потоку було зовсім сухе.

Майже годину піднімався Юрко — давала ще себе знати нога. А коли нарешті видерся, то побачив озеро. Вода заповнила ущелину з краю в край, вона поглинула вже косогір, яким видирався Юрко, піднялася аж до стіни. І як не придивлявся Юрко, він так і не побачив нефритової брили: теж пірнула під воду. Як і ота кварцова жила навпроти, розбухла од золота.

Пригнічений, Юрко повертався до табору. Було відчуття непоправної втрати, тим більше, що тепер йому ніхто не повірить.

Уже в ліжкові, забравшись у спальник, трохи втішився: вирішив стати геологом. Закінчить школу, потім — інститут і приведе сюди свою партію. Знайде те місце, де ховається кварцова жила, проб’є свердловину, і тоді ніхто не заборонить йому висадити в повітря греблю.

І знову знайде печеру.

Тепер уже не тільки для себе — для всіх.

* * *

Минула осінь, настала зима. Юрко ходив до сьомого класу, нові враження й клопоти поступово стирали старі, і йому часом уже здавалося, що й долина, і табір, а особливо ота ущелина й таємнича печера примарилися йому в гарячці.

Та ось мама затіяла генеральне прибирання квартири, під час якого перекладалося все, де б не було воно сховане.

— А це що?.. Ану перебери мені зараз і розклади все як слід! Рюкзак повинен лежати на антресолях, а не збирати пилюку під ліжком!

І Юрко, покірно зітхнувши, заходився розбирати рюкзак, про який, як привіз, як засунув під ліжко, так і забув.

Дістав кеди, шкарпетки, светр, тренувальний костюм, потай дивуючись, як мама не добралася до них раніше та не заходилася чистити й прати. Напевно, не помітила, як він ховав під ліжко рюкзак. Останнім витяг подраний костюм: хотів одразу ж однести його на смітник, та рука відчула щось важке. Поліз до кишені штанів, намацав холодне гранчасте тіло, похапцем висмикнув руку, розтулив долоню.

На долоні лежав кристал з одполірованими ідеально гранями. Незвичної форми і краси неймовірної: в зеленкуватій глибокій прозорості мінилися, спалахували, гасли й знову спалахували тисячі золотих зірочок, закручувалися в кільця цілі галактики. Вони наче випливали з безодні, підіймаючись до відполірованих граней, щоб, спалахнувши осяйно, одразу ж і згаснути, а за ними слідом підіймалися інші — і так без кінця і без краю.

Приголомшений, заворожений, роздивлявся Юрко дивовижний кристал. А потім звівся і поніс до вікна, крізь яке щедро лилося сонячне проміння…