Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

й не огріте, вам треба повчитися в Докії Гуменної та в інших їй подібних: не цураючись всякої праці, живучи ощадне, вона не тільки писала свої твори по ночах і відпочинкових днях, але й видавала їх за зароблені гроші, наперед знаючи, що в найкращому випадку їй може повернутися 50% коштів друку.

Автор засуджує «конгресуючу інтелігенцію» за авантюрництво, що виявилось у протизаконному похороні патріарха біля Софійського собору, і за подальші «гіперболі» з цього приводу в патріотичній пресі («Від часу татарської навали Софійська площа ще не бачила такого побоїща»), та й узагалі за безоглядну підтримку філаретівської автокефалії, яку він полемічно порівнює з поквапливим проголошенням оунівцями «української незалежності» у Львові 30 липня 1941 року перед самим приходом німців.

Справедливість цих докорів не дає, однак, підстав змішувати націонал-демократів із радикалами (їхня опозиційність має цілком різний, сказати б, «процедурний» характер), а тим більше – вдаватися до брутальної лайки на адресу опонентів («газетні борзописці», «скункси з-посеред інтелігентів», «слизаві емігрантські демократи» – все це, зрозуміло, не вельми прикрашає книжку). Та найприкріше, що Петро Балей, як уже зазначалося, недобачає соціальних, політико-економічних (а не лише мовно-культурних) підстав для конфлікту між русофонами та українофонами. Він, наприклад, риторично запитує «конгресуючих інтелігентів»: «хто вас "нищить", "душить", "не дає дихати"? Що, Москва надіслала в Україну нове ЧеКа?» – хоч розуміє, мабуть, що «нищення» й «душіння» цілком може відбуватись і без ЧеКа, Москви – як відбувалося воно, скажімо, в Америці щодо індіанців без жодної участі імперського Лондона… Запевняючи «літукраїнців», що в усамостійненій Україні «вас ніхто [вже] не буде розстрілювати за вашу творчість у жандармських застінках», П. Балей, безумовно, додає їм спокою, але навряд чи переконує, що їм справді слід бути беззастережно лояльними щодо влади «білих» чи, пак, русофонів. Як не переконує їх, мабуть, у цьому й суто ритуальне використання креольською владою тубільного одягу чи, навіть, мови.

Дві України?

Петро Балей, на жаль, бачить у сьогоднішній Україні лише те, що хоче побачити, а точніше – те, що збігається з поглядами та прогнозами його улюбленця Липинського. Засліпленість одним, некритично засвоєним, хоч і справді блискучим автором спонукає його до наївних сентенцій, коментувати які (принаймні в Україні) просто ніяково: «Незрозуміло мені, – риторично запитує П. Балей, – чому український інтелігент після 70-літнього охлократично-більшовицького пекла на Україні мав би боятися свого монархізму англійського типу?..» Але ж не може досвідчений публіцист не знати, що авторитет і стабільність монархічної влади закорінені в глибокій традиції, якої Україна ніколи не мала, в «Богом-даній» легітимності, без якої наш монархізм буде так само охлократичним, як і більшовизм, тобто належатиме аж ніяк не до англійського, а до значно ближчого нам Ганського типу.

Можна навести й чимало інших прикладів вибірковості авторського бачення й тенденційності коментування. Ось, наприклад, гнівно засудивши організаторів несанкціонованого похорону патріарха на Софійській площі й зажадавши супроти них найсуворіших заходів, включно з арештом і слідством, П. Балей виявляє дивовижну поблажливість щодо другої сторони конфлікту. Все, що він може сказати критичного про озвірілих омонівців, які гамселили мирну публіку, шматували українські прапори й вигукували антиукрараїнську лайку («сволочь бандеровская!» – характерний зразок їхнього типово совєтського інтернаціоналізму), зводиться до вибачливих фраз на кшталт того, що не лише в Україні, мовляв, ай скрізь «на таку службу не йдуть інтелектуально розвинені й емоційно зрівноважені молоді люди», та й «їхній вишкіл наставлений на продукцію людини цього типу».

Не входячи тут у дискусію, чи справді в цілому світі подібні війська комплектуються головорізами й садистами, порушимо натомість суто українське питання, яке П. Балей свідомо (або й нідсвідомо) воліє не помічати. Якщо на майдані зібралася переважно україномовна публіка, для якої ритуал похорону мав певний символічний, «патріотичний» сенс, а розганяли цю публіку російськомовні омонівці, з насолодою б'ючи не просто «порушників громадського порядку», а таки особливо ненависних їм українофонів (що підтверджує їхня лайка), то – який режим стоїть за спинами цих доблесних лицарів і, власне, що то за держава, задля блага якої п.Балей закликає україиофонів змиритися зі статусом колгоспних рабів чи, в кращому разі, обіймачів другорядних (переважно репрезентативних, без реального впливу) посад у загалом монолітній російськомовній «держеліті»?

Відповівши на це запитання чи бодай сформулювавши його, Петро Балей мав би готову відповідь і на інше своє запитання: «Чому не посаджено за грати людей з чорно-червоними прапорцями і не почато слідства проти організаторів похорону і тактики похорону з КУНу?..» Та тому, вочевидь, що влада не зацікавлена привертати надмірну увагу до конфлікту, уважне розслідування якого здатне викрити саму суть цієї влади – панівній російськомовній еліті куди вигідніше вдавати, нібито на Софійському майдані відбувся такий собі сплеск релігійного екстремізму, прикре непорозуміння, спричинене незрілістю української демократії, – а не вияв значно глибшого протистояння між упослідженою україномовною меншістю, поза сумнівом, схильною до екстремізму як вияву суспільної істерики та панівною російськомовною більшістю.

Безумовно, обидві ці групи є (в політичному сенсі) «українськими» й обидві (на свій лад) підтримують українську державність, – що, власне, й підтвердив референдум 1991 року і що й нині підтверджують (хоч і з меншою однозначністю) результати соціологічних опитувань. Безумовно, незалежна українська держава повинна будуватися на основі порозуміння між цими двома групами й пошанування прав одна одної, – що, вочевидь, неможливо без певних взаємних поступок і компромісів. Але для цього слід передусім чітко усвідомити становище обох груп у постколоніальній Україні і специфічні проблеми кожної.

На жаль, цьому усвідомленню не сприяє та інтерпретація постколоніальних подій в Україні, що її пропонує П. Балей:

Історичні випадки 1991 року переставили нас із дефензивних позицій на офензивні, і це переставлення дає нам вибір: 1) залишатися на успадкованій від Польщі і Росії інтензивній концепції внутрішньої політики поглинання "національних меншин", тобто етнокультурних ґруп, чи 2) прийняти екстензивну концепцію в стосунку до всіх етнічно-культурних ґруп – без уваги на їх статистичне відношення до геґемонної української ґрупи.

Автор, зрозуміло, обстоює другий варіант розвитку, проти якого важко щось заперечити, крім одного: до реальної України цей варіант, як, зрештою, і попередній не має жодного стосунку, бо події 1991 року зовсім не переставили укранців із «дефензивних» (себто оборонних) позицій на «офензивні» (наступальні) й аж ніяк не зробили їх «геґемонною ґрупою». Навіть якщо признати, що українофони в сьогодішній Україні становлять чисельну більшість (хоч усі найновіші соціологічні дослідження свідчать про протилежне), вони не відіграють у суспільстві домінантної ролі хоч би тому, що зосереджені переважно в селах, містечках, або у марґінальній Західній Україні. Досить розглянути відношення між русофонами та