Читати книгу - "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

світі звернув велику увагу на останню подорож Миколи II. Саме такі особливості мислення, які виявляють статті на зразок вказаної в «Огоньку», зумовили творення та інтерпретацію російської літератури.

Розгляньмо телевізійне звернення президента Єльцина від 31 серпня 1995 року, присвячене початкові нового навчального року. У ньому було віддано шану жертвам сталінізму у такий спосіб: «Не можна забувати про те, що Комуністична партія зробила Росії, скількох офіцерів [курсив автора], учених, інтелектуалів і селян було знищено» 88. Згадування про «офіцерів» як про головну категорію в переліку тих, хто заслуговує на посмертну шану, фактичне розміщення військових на першому місці свідчить про таксономію, яка відображає типово російське ставлення до військових як до пріоритетної категорії суспільства. З цього можна зробити висновок, що Російська Федерація продовжує бути армією з країною, а не країною з армією. Мимовільно Єльцин висвітлив роль, яку відіграли військові у формуванні російської ідентичності та ідентичності Інших. Присутність військових серед героїв російської літератури належала до тем, яких не торкалася російська літературна критика. Якби з п’єс Чехова та романів і повістей Достоєвського і Толстого усунути героїв з військовими титулами, їх сюжет розвалився б.

Близько двох століть тому російський письменник Н. І. Греч писав: «Можна впевнено заявити, що наша мова перевершує всі сучасні європейські мови» 89. У статті покійного Дмитра Лихачова, опублікованій 1945 року, він закликав до створення цілої бібліотеки досліджень, які засвідчували б блискучі початки російської держави 90. Цьому завданню він присвятив значну частину своєї професійної діяльності, спираючись на імперські цінності Росії. Наприкінці XX ст. Лихачов міг похвалитися тим, що йому вдалося досягти своєї мети. Нині існує ціла бібліотека праць, які доводять, що Давня Росія, яка перейшла в Московську державу, мала багату культуру, була великою та єдиною країною. Праці, опубліковані Лихачовим і його послідовниками, послаблюють можливості національних меншин довести своє власне окреме походження на територіях, оголошених Російською Федерацією своїми. Подібно до того, як це сталося із західним вченням орієнталізму, внаслідок діяльності Лихачова було створено авторитетний набір академічних книжок і статей, які закарбовують у російській і західній пам’яті велич Россії. Такого можуть досягти лише імперії.

Те, що західні вчені здебільшого втратили відчуття колоніалістської спадковості царської та радянської Росії, було значною мірою поступкою тим, хто вбачав у Радянській Росії новий тип політичної структури, сигнали майбутнього, — тим, хто, як Жюль Ромен, покладав свою надію на cette grande lueur a I’Est. Ті вчені і політики, які виявляли суперечності західного колоніалізму, часто симпатизували політичній системі радянської Росії. 91 Вони вважали царську Росію відсталою, феодальною, деспотичною та капіталістичною — але не колоніалістською, оскільки вона відкрито не домагалася заморських колоній. Фінансові, військові та дипломатичні засоби, задіяні Радянським Союзом у «боротьбі з імперіалізмом» в країнах третього світу, ускладнювали поширення думки, що Росія веде діяльність, яку вона так активно засуджувала поза сферою свого впливу. Валерія Новодворська висловила це такими словами: «Коли радянські дисиденти з метрополії зруйнували (назавжди чи, можливо, тільки на деякий час) комуністичну систему… вони вирішили більшу частину своїх проблем. За незначними винятками, вони вважали божевіллям, щоб дисиденти з російських колоній розпочали вирішувати свої власні проблеми» 92.

Ймовірно, у сліпоті західних вчених щодо російського колоніалізму певною мірою був чинник зверхності, і не лише в літературі, а й у політиці. Росію, з її погано розвиненою економікою товарів споживання і неясним статусом великої держави на задвірках Європи, можна було вважати не здатною на добре організовані і пам’ятні зусилля, необхідні для участі у змаганні військових сил і культур за контроль над менш войовничими народами світу. Не розглядаючи Росію, як одного з найсерйозніших гравців у колоніальній грі, антиімперські письменники Заходу демонстрували свій скептицизм стосовно того, що ця слов’янська країна змогла би брати участь у колоніальних перегонах. Росія виглядала такою далекою від країн, які вели боротьбу за колонії, що не було необхідності застосувати до її літератури методики, які давали б змогу виявляти протиріччя найвідоміших західних текстів. Значно легше було вірити, як це, здається, робив Гобсбаун, що сучасна Росія завдячує своєму існуванню тому, що її складові хотіли становити частину «святої російської землі» 93. Якби науковці трактували Росію так само, як Велику Британію, потрібно було б відмовитися від твердження, що лише західна цивілізація була спроможною на колоніальні устремління та змушення Інших до прийняття їхнього текстуального образу світу. Визнання того факту, що російська політика містить постійну колоніальну складову, применшила б значення Заходу і виявила б його сліпоту щодо інших, ніж його власні, колоніальних структур і методів завоювання 94. Представлення Заходом російської реальності у 1945–1989 роках тісно наближалася до риторики творців соціальних утопій, відповідей їм і розвитку їхніх ідей. Російські інтелектуали — такі, якими вони могли бути за комунізму — заохочували до такого помилкового зображення, бо він підвищував їхній статус як усередині, так і за межами Росії. Відчуття незв’язності та виявлення того, що в Дискурсі, який стосується Росії, існує невідповідність між західними інтелектуальними категоріями та російськими реаліями, часто відзначаються, але рідко коли ними активно займаються 95.

Період після Другої світової війни поклав кінець західним імперіям, однак для дестабілізації імперії росіян знадобилося ще 50 років. Східна імперія продовжувала своє практично нічим не потривожене існування доти, поки «Солідарність» у Польщі не показала її фальшу і поки її власна неефективність в економічній і міжнаціональній сферах не змусили її відмовитися від комуністичної системи. У 1990-х роках імперія почала руйнуватися, але остаточно не зникла 96. У пострадянський період, коли радянські республіки відділилися від Російської Федерації, процес часткової деколонізації загалом сприймався як декомунізація, і цей погляд сприяв тому, що колоніальна природа метропольного центру змогла випасти з уваги. І все-таки Російська Федерація з центром у Москві залишається імперським утворенням, і російські тексти надалі переконують місцевих і закордонних читачів у тому, що все в порядку. Однак подібно до того, як білі колонії Англії зрештою проголосили свою незалежність, і автономні республіки та регіони Російської Федерації можуть почати вимагати більшої частки автономії 97.

Після призначення Євгена Примакова на прем’єрську посаду у вересні 1998 року один із міжнародних оглядачів зауважив: «Чи Примаков є людиною, яка може управляти Росією, — це одне питання. Ще одним питанням є, чи Росією ще можна управляти взагалі. Неспроможність Москви впоратися з дедалі глибшою економічною кризою посилила сепаратистські тенденції у провінціях, а це породжує страх, що з Росією… може статися те саме, що сталося з Радянським Союзом у 1991 році» 98. Коментуючи пропозицію Примакова про