Читати книгу - "Багаті і бідні"

я кохаю Славка. Він кохає мене. Дружина його рідкісне стерво і її шкодувати не варто. Але ж син…»

— Вибачте, пан, що сидить біля вікна, хоче пригостити вас кавою, — офіціант витягнувся над Оленкою у своїй білій сорочечці.

— Ні, дякую.

Оленка стандартно посміхнулась. Вона б, мабуть, пішла, але їй здавалось, що ноги не слухатимуть її. Тяжкість у душі скувала тіло.

— Ти що перетворилась на лебедя?

Високий худорлявий чоловік підійшов до Оленки і зняв з рукава її червоного светрика тоненьку пір’їнку.

— Вибачте, — Оленка не одразу збагнула, що пір’ячко, мабуть, вилізло з її пухової куртки.

— Ти мені подобаєшся.

Чоловік жестом закликав офіціанта. Той приніс пляшку вина і два тоненьких келихи на чорних ніжках.

— Олександр, — представився незнайомець. — Вип’ємо за знайомство.

— Вибачте, я не потребую товариства.

Оленка не піднімала очей, хоч відчувала на собі погляд настирливого незнайомця.

Чоловік пішов, Оленка зітхнула. Перед нею залишився келих з темно-бордовою рідиною. Оленка трошки надпила. Полегшало.

Вона ще довго сиділа і спостерігала, як на галасливе місто пускається ніч.

Думки розривали мозок. Вона згадувала неймовірно гарні візерунки феєрверків на вечірці, де зустріла Славка. Згадувала їхню першу ніч.

Несподівано для себе вона вирішила, що має відпустити його, як би сильно вона цього не хотіла. Вона не жаліла його дружину, ні, але син… Вона ніколи б не змогла позбавити дитину батька. Вона сама не раз уявляла ту жінку, що вкрала у них із мамою батька. Лиха і бездушна. Оленка не хотіла бути такою. Не хотіла і не могла бути.

* * *

— Куди їдемо красуне? — Таксист весело дивився у дзеркало, вивертаючи руль.

Оленка неохоче відповіла. Повертатись до порожньої холодної квартири, де ніхто на неї не чекає, вона не хотіла. На очах забриніли слізки, дрібні гіркі й гарячі. «Я роблю правильно. Так треба зробити. Я мушу…», — запевняла себе Оленка, наче читала подумки заклинання.

По даху старенького авто забарабанив дощик. Дрібненький весняний дощик.

— Чого ти така невесела? — Вусатий дядько-водій намагався затягти звичайну розмову з пасажиром.

Оленка спершу змахнула сльози, а потім вирішила, що розмова з незнайомою людиною, яку навряд чи вона знов зустріне, тільки допоможе їй. Вона спробувала щось сказати, але сльози великими прозорими краплями покотились на хутряний комір.

— Ну чого ти, голубонько, — водій стривожено подивився у дзеркало заднього виду. — Така красуня, а плаче. Так не годиться. Що сталося? Він тебе не любить?

— Любить.

— То що ж? Як любить не міг покинути.

— Але це не він, а я його покинула.

Оленка вже подумки покинула Славка. Вона навіть не хотіла припустити, що їй доведеться пройти через розлуку назавжди.

— А ти його любиш?

— Люблю.

— А чого тоді покинула?

— Бо так буде краще.

Водій знизав плечима. «Краще б чоловік до нього сів, хоч би було кому похвалитись новими підшипниками», подумав.

— А чого тоді плачеш?

Оленка у мить перестала плакати. І справді, якщо це правильно і так має бути, то не потрібно горювати і жалкувати. У них зі Славком усе було настільки чудово, що про це можна буде довго згадувати. Це одна з тих історій, яку можна розповісти внукам холодними зимовими вечорами. Оленка несподівано для себе посміхнулась. «Я його кохаю і ніколи не забуду того, що було. Я йому вдячна». — Вона заспокоїлась.

— От бачиш, як добре. Не псуй себе сльозами. У тебе така гарна посмішка, — водій був задоволений своєю роботою. — Ще зустрінеш іншого, кращого. Будеш з ним щаслива. Діточок народите. І буде велика щаслива родина…

Оленка вже не слухала. Вона завжди уявляла батьком своїх дітей Славка. Їй часом здавалось, що навіть до знайомства з ним, у своїх дитячих мріях, Оленка завжди бачила саме його. Усе вказувало на те, що це її доля. Її половинка. Оленка знову розридалась.

«Хто, хто може бути кращий за Славка? Хіба хтось інший може стати батьком моїх дітей? Хіба я колись захочу з кимсь іншим прожити все життя», — питання виринали в Оленчиній свідомості, як оголошення на вокзалі.

Водій насупився.

— Чого ти знову плачеш, красуне?

— Бо я не хочу його кидати.

— То й не кидай. Залишайся з ним. Не думай про всілякі незрозумілі «треба» і «так буде правильно».

— Я не можу не думати. Я не можу. У нього є син.

— Теж мені. Якщо він нормальний мужик, то свого хлопця не кине. Повір мені.

Оленка невпевнено хитала головою. Водій не переконав її, сльози текли градом. Дівчина почала схлипувати.

— Приїхали.

Оленка подякувала і заплатила.

Водій на прощання кинув, — послухай, красуне, життя це не чернетка. Ми живемо начисто. Тому роби так, як серце підказує.

Оленка похитала головою і, витираючи сльози рукавом, вийшла з машини.

Під’їзд. Оленка заридала. Вона подумки прощалась з коханим. Знову задзвонив телефон. Марічка. Оленка скинула дзвінок і рішуче зайшла до під’їзду.

Ледь двері встигли зачинитись, Оленка відчула знайоме дихання. Таке близьке і схоже на неї. Вона підіймалась сходами з опущеною головою, бо боялась побачити те чи того, кого зрештою побачила.

Славко сидів у кутку під Оленчиними сірими металевими дверима.

— Привіт, — Славко підвівся і його блискуче довге волосся розлетілося.

До Оленки долетів приємний аромат парфумів.

— Привіт, — витиснула вона з себе. — А що ти тут робиш?

Славко привітно посміхнувся.

— Я чекаю на тебе.

— Навіщо? — З очей полились великі сльози.

Вони обпікали замерзлі щічки і скочувались на комірець. Славко мовчав. Він не знав, що казати, жіночі сльози виводили його з рівноваги.

— Бо я кохаю тебе.

Славко зробив порух, щоб підвестись і наблизитись, але Оленка відвернула голову і він залишився на місці.

— Чого ти тут сидиш? — Проривався Оленчин голос через плач.

— Я живу тут зі своєю коханою жінкою.

Оленка відчайдушно посміхнулась — Слова, слова… Це все слова.

— Я живу тут з коханою жінкою, яку я шукав дуже довго. Усе життя шукав. Але сьогодні я забув ключі.

Славко підвівся.

Оленка відступила на сходинку назад і підняла тендітну руку, ніби зупиняючи коханого. — Не треба.

— Я прийшов сюди, бо я кохаю тебе і хочу прожити з тобою все життя. Ми з тобою одружимось і у нас буде багато діточок і великий затишний дім, — Славко повільно робив невеликі кроки, зупиняючись, щоб не налякати Оленку. Його голос сильний і міцний, здавалось ось-ось надірветься.

— Не треба, — Оленка відступила ще на одну сходинку, коли вже відчула його дихання на своїй мокрій, обпеченій холодом щоці.

— Оленко, я кохаю тебе, ми будемо разом щасливі, — Славко загорнув її у тонкий шар своїх міцних обіймів і Оленка розревілась.

— Не