Читати книгу - "Черлені щити"

двору, поглянув пильно на Любаву, що мовчазно сутулилася в сідлі, і злякано вигукнув: — Та на тобі лиця немає, дівонько! Що сталося?

Ждан миттю зіскочив на землю, зняв дівчину з коня.

Вона поранена, дядьку Самуїле. їй потрібен знахар, щоб кров замовив, затамував… Цілу ніч ми їхали сюди з Глібова. Князь Ігор узяв його на щит і всіх вирубав…

— Князь Ігор? Усіх вирубав? З чого б то?

— Я потім розповім, дядьку Самуїле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш — ледве на ногах тримається…

— А так, а так, — заспішив Самуїл і, гукнувши конюшого, звелів доглянути за кіньми, а сам, як був напівроз дягнений, простоволосий, повів приїжджих з двору. — Ходімо до Славути… Хай він подивиться.

Незважаючи на ранній час, боярин уже сидів за столом і щось писав. Самуїл ще з порога сповістив:

— Вуйку, порятуй цю дівчину… Це Любава, з Глібова… Я розповідав тобі, як вона з дідусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полі.

— Що з нею?

— Вона поранена в руку, боярине, — сказав Ждан.

— Роздягніть її і посадіть ось сюди, на лаву, — кивнув Славута і, відчинивши двері, гукнув кудись у внутрішні приміщення: — Текле, Хорошку, принесіть гарячої води, чистого полотна та мою скриньку із зіллям! І приготуйте нам сніданок!

Поки Ждан знімав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в одній сорочці, засукав рукави і торкнувся Любавиної пов'язки.

Дівчина скрикнула, закусила губу.

— Їй боляче! — вигукнув Ждан і кинувся наперед, мовби хотів відсторонити боярина від пораненої.

Але той поглядом зупинив його.

— Хто тобі ця дівчина, отроче?

Ждан почервонів. А Самуїл хитро прискалив око, як він робив це тоді, коли мав що сказати, але волів краще промовчати. Та спостережливий старий, не дочекавшись відповіді, усміхнувся:

— А-а, зрозуміло, — кохана! — і серйозно додав: — Звичайно, Ждане, їй буде боляче, бо рана, видно, глибока, — ген скільки крові витекло… Але ж треба потерпіли, — і погладив дівчину по голові. — Правда ж, Любаво? Потерпиш?.. Лягай, голубонько!

Він підклав їй під голову подушку, а сам сів поряд на стільці. Тим часом немолода повновида жінка, певно кухарка, внесла жбан гарячої води, а Хорошко, підліток років чотирнадцяти, — сувій полотна і ящик, наповнений різними знахарськими причандаллями та маленькими горнятками з мазями. Поставивши все це на підлогу, вони обоє одразу ж вийшли.

Ждан шепнув Самуїлові на вухо, показуючи на Славуту:

— Він і знахарює?

— Він усе вміє, він до всього здатний… Знахарювати вміє теж… Та куди тим знахарям! Він учився у ромейських лікарів, а тепер і їх заткне за пояс! Князь і княгиня, коли треба, посилають по нього, бо має він легку руку, — теж шепотом відповів Самуїл. Ось чому я привів вас сюди…

Славута ножицями обережно розрізав просякнуту кров'ю, заскорублу пов'язку, що прикипіла до рани, потім водою із жбана добре змочив її, щоб розм'якла, і тільки тоді рвучким рухом віддер від тіла.

З рани хлинула кров. Любава затрепетала, скрикнула і знепритомніла. Ждан теж здригнувся і застогнав, ніби то йому так заболіло.

Славута застережливо похитав головою.

— Нічого, нічого, від обмороку не вмирають. Зате сукровиця та порчена кров зійдуть… А це на ліпше.

Він відрізав довгий шмат тонкого вибіленого полотна, густо намазав його маззю, що пахла і воском, і медом, і цибулею, і корінням лепехи, і ще якимсь зіллям, і туго обмотав руку.

Любава розплющила очі, тихо запитала:

— Де я? Що зі мною? Славута погладив її по щоці.

— Все гаразд, голубонько. Найгірше позаду… Та ти лежи, лежи, відпочивай поки що. А ми тут поприбираємо, погомонимо трохи, а Текля тим часом сніданок подасть — підкріпимось, і тобі відразу стане легше. А потім заснеш…

Поки Хорошко прибирав у хоромині, Славута прикрив Любаву барвистою ковдрою і запросив чоловіків сісти біля столу.

— Ну, Ждане, ти з далекої дороги. Де бував, що видав, що чував? Бачу, не добро занесло тебе з Любавою до Києва… Все, все розповідай!

Чим довше говорив Ждан, тим смутнішими ставали очі старого боярина, тим більше нахмарювалося його високе чоло. А коли розповів, як Ігор узяв Глібів, як, не жаліючи ні жінок, ні дітей, ні старих, винищував усіх до ноги, затулив обличчя руками і з болем прорік, простогнав:

— Ох, Ігорю, Ігорю, що ж ти вчинив! З усіх Ольговичів, окрім Святослава, ти ж мені найближчий, найрідніший! Як син! Я ж тебе, малого, на руках носив, уму-розуму вчив! А ти так мене «обрадував»… Знаю, гаряча в тебе кров, честолюбні помисли, нестримні пориви часом охоплювали тебе, але щоб таке учинити!.. Де ж твоє добре серце і честь твоя де? Невже спали вони в ту лиху хвилину, коли заніс меча на брата свого Володимира, коли затіяв нову котору між князями?.. А князь Володимир! Сміливий сокіл наш переяславський! Перший серед перших ратоборців у степу половецькому! Як же ти, княже, насмілився залишити братію свою на краю поля половецького? Як зважився піти стезею татя-грабіжника? Хто надоумив тебе рушити на землю Сіверську з мечем і намірами ницими? — Славута замовк і, схиливши сиву голову на руки, довго сидів у задумі, а потім, зважившись на важливий крок, тихо додав: — Треба про все розповісти князеві Святославу…

2

Однак виявилося, що Святослава в Києві не було — поїхав уранці з княгинею та синами у Білгород.

— Князь Рюрик запросив на лови, — пояснив княжий покладник[32], якого вони здибали на княжому дворі.

Самуїл і Ждан розчаровано розвели руками. Отакої! Знали б — відразу після сніданку навідалися б сюди! Славута своїх почуттів не проявляв ніяк. Мить подумав, а потім рішуче сказав:

— Ну що ж, тоді і ми поскачемо в Білгород. Тим краще — обох великих князів застанемо там…

Збиралися недовго. Коні осідлано, мечі — до боку, сакви з хлібом та солониною приторочено, і невеличкий загін (з боярином ще їхало два отроки-охоронці), поминувши Золоті ворота, попрямував на захід.

Двадцять верст промчали швидко. І ось показалися золочені хрести церков, потемнілі від часу високі заборола з вежами, могутні земляні вали, невеличкі будиночки посаду, що привільно розкинулися понад обривистим берегом Ірпеня.

Білгород! Західна твердиня Києва!

Майже двісті літ захищає він ближні підступи до столиці Русі. І не раз спотикалися об нього і печеніги, і половці, і поляки, і свої охоплені гординею та честолюбством князі, що мріяли і сподівалися доторкнутися списом золотого стола київського.

Стоїть він край битого шляху, що веде на Волинь та в Галицьке князівство, у Польщу та Угорщину, в Моравію та Чехію,