Читати книгу - "Українські народні казки"

плакало, а друге сміялося.

У того царя були три сини. Вже дорослі хлопці.

І вони щоразу, як бачили батька, що дивиться на схід, судили між собою:

— Ба, чого наш нянько усе на схід дивиться, й одне око плаче, а друге сміється?

Жоден із них не міг відгадати. Зрештою старший каже:

— Браття, я йду до нянька; довідаюся в нього.

— Йди, йди…

І старший син пішов. Цар якраз тоді сидів біля вікна й дивився на схід. Вклонився хлопець батькові, а той лише нахмурився:

— Що хочеш від мене? Іди собі геть!..

— Я, няню, хочу вас спитати: чому одне ваше око плаче, а друге сміється?

Цареві не треба було більше. В ту ж мить ухопив булаву, яка лежала коло нього, і так жбурнув у сина, що, коли б той не відхилив голову, одразу б його вбив.

Хлопець злякався й вибіг.

— Ну, що сказав няньо? — прискочили до нього брати.

— Ідіть та дізнаєтесь…

Пішов середущий. І з ним таке сталося: мало-мало не вбив його цар. Як вибіг із кімнати, питає його наймолодший брат, якого звали Володимиром:

— Ну, що казав няньо?

— Іди й ти, Володику, і дізнаєшся!

Пішов Володимир. Але не встиг і рота розкрити, як цар ухопив булаву і — бух!

Хлопець відхилив голову, й булава зарилася в стіну. Та Володимир не злякався. Взяв булаву й передав батькові у руки.

— Тут її маєш. Як хочеш мене вбити — вбий! Та не кидай, як у собаку.

Старий подобрішав.

— Бачу, що ти не такий боязкий, як твої брати. Скажи, що хотів би дізнатися від мене?

— Я вас, няню, коротко спитаю: скажіть, чому, коли дивитесь на схід, одне око плаче, а друге сміється?

— Через те, сине, що коли я був молодий, то мав вірного друга. Його держава називалася Шовкова. Вона звідси — на схід. Ми з тим другом домовилися, що свою старість доживемо вкупі. Та на його державу почали нападати вороги й не дають йому спокою. Тому він не може до мене прийти, а я усе дивлюся на схід і його чекаю. Одно око моє через те і плаче, бо дуже мене бере жаль за другом. А друге сміється, бо я радію, що в мене сини і моя держава перейде в надійні руки. Відтепер мої очі будуть тільки плакати, бо не всі мої сини такі, як я собі думав… Но, розповів я тобі все, і можеш іти.

Доки Володимир говорив із батьком, брати чекали зі страхом. Думали, сердитий цар уже його вбив. Але хлопець зостався живий і спокійно розповів братам, що почув од батька. Тоді старший каже:

— Коли так, я йду просити няня, аби дозволив мені пошукати його вірного друга й привезти сюди.

Й одразу побіг.

— Няню, дозволь мені йти в Шовкову державу і знайти твого друга.

— Добре… йди… спробуй…

Старший син почав готуватися. Вибрав собі найліпшого коня, озброївся, взяв із собою їсти і грошей і того ж дня рушив у дорогу.

Іде день, ніч… Кінь дужий, годен довго йти. Але ніде й не чути про Шовкову державу. Блудив більше як рік і дійшов до срібного мосту»

«Досить мандрувати, — подумав собі.— Повернуся додому. Але, щоб увиділи, як я був далеко, понесу з собою знак». — І відірвав з мосту срібну дошку.

Вернувся додому.

— Но, чи знайшов ти Шовкову державу? — питає цар.

— Шовкової держави не знайшов, але вже недалеко був від кінця світу. Коло срібного мосту! Гляньте, се з нього дошка.

Оглянув батько дошку.

— Так я і знав. Коли я був такий, як ти, мені до того мосту треба було їхати якихось дві години. Можеш іти, ніколи не побачиш мого вірного друга.

Засоромився хлопець і змовчав.

— Тепер я піду, — сказав середущий. — Побачите, що я знайду Шовкову державу!

Попросив у батька дозволу й зібрався в путь.

Ходив-блукав цілий рік. Дійшов уже до золотого «осту, а далі не захотілося. Відірвав з моста золоту дошку й вернувся додому, показав її батькові.

— Ей, сину, коли я був твоїх років, мені треба було їхати до золотого мосту лише одну ніч. І ти ніколи не приведеш мого вірного друга!

І середущий з ганьбою пішов од царя.

— Но, — каже Володимир, — спробую щастя й я!

І побіг просити дозволу йти в Шовкову державу.

Батько лише рукою махнув:.

— Якщо старші не привели… А ти ще дітвак! Проте, коли хочеш, я тебе не держу.

Вийшов Володимир — і Просто до стайні. А на дворі зустрівся із бабою, котра його бавила дитиною.

— Куди, куди, Володику? — питає його баба.

— Иой, дозволив мені няньо їхати в Шовкову державу, то йду собі коня вибирати.

— Но, як тобі їхати в Шовкову державу, то не вибирай з межи сих коней, а йди у пивницю й побачиш там коло дверей мідяний батіг. Візьми його й серед двору лусни! На се із Поля пригримить табун, коней. Всі будуть чарівні. Але ти і з них не вибирай. Пусти їх до стайні, а позаду буде шкандибати сухоребрий кривак. Того собі й візьми. Той тебе і понесе в Шовкову державу.

Сказала баба і пішла. А Володимир побіг до пивниці. Коло дверей знайшов старий мідяний батіг. Узяв його й серед двору луснув, аж вікна задрижали. На цей луск почулося іржання, й табун коней, ніби з неба, впав у царський двір. Коні такі, що лиш крил бракує, то літали б! Але Володимир на них і не поглянув. Пропустив до стайні, перечекав, а позаду справді хромицькае сухарда.

Володимир підійшов до нього й почав гладити.

— Знаю, чому ти мене гладиш, — озвався кривак. — Хотів би поїхати до Шовкової держави?

— Ти угадав, конику!

— Якщо так, то поспитай царя, де є моя збруя — сідло і узда, що двадцять п’ять років тому були на мені.

Хлопець побіг до батька.

— Няньку, де є збруя з сухого коня?

— А хто тобі порадив про таке спитати?

— Кажіть швидше, бо я поспішаю.

— Спустися в другу пивницю і там знайдеш збрую. Двадцять п’ять років тому я кинув її там. Уже, мабуть, погнила…

Спустився хлопець у другу пивницю й зі свічкою ледве знайшов збрую. Така була запліснявіла, заіржавлена, що жаль і дивитися. І шабля, і рушниця — все вийшло із ладу.

Володимир ні на що не зважив. Зібрав збрую і приніс коневі.

— Тут є!

— Добре. Тепер готуйся, й увечері в путь.

Пішов Володимир до своєї кімнати, зібрався й — до стайні. Але свого сухарди уже