Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

безупинно повторював: «Лишенько, лишенько, ай лишенько», — трусив головою та бородою і зовсім не помічав, що Роверандом не зважає на нього, а кит підморгує. Пані Артаксерксова підвелася, рушила до свого майна, а тепер сміялась і простягала чоловікові стару чорну торбинку.

— Припини махати бородою і берися до справи! — сказала вона, Проте Артаксеркс, побачивши торбинку, був надто здивований і з хвилину лише остовпіло дивився на неї, широко розкривши рота.

— Ну ж бої — гукнула дружина. — Це ж твоя торбинка, чи не так? Я підібрала ії та ще кілька Інших дрібничок, які належали мені, на купі препаскудного сміття, якого ти понасипав у саду.

Вона розкрила торбинку, щоби зазирнути всередину, а звідти вигулькнула чарівникова магічна паличка у вигляді водограйноі ручки та ще хмарка дивного диму, з якого виклубочувалися чудернацькі подоби та неймовірні обличчя.

Тоді Артаксеркс очуняв.

— Віддай це мені! Ти марнуєш чари! — скрикнув він, схопив Роверандома за карк і хутенько вкинув його, брикливого та гавкучого, до торбинки.

Потому тричі перекрутив торбинку, вимахуючи ручкою, і:

— Дякую! Вийде чудово! — сказав чарівник і розкрив торбинку.

Пролунало голосне «гуп», і — о диво! — торбинки вже не було, а був лише Ровер, точнісінько такий, як до першої зустрічі з чарівником уранці на лужку. Ну, можливо, не зовсім такий: трохи більший, адже за той час він постаршав на кілька місяців.

Марно бодай намагатись описати, який схвильований був песик і яким кумедним і змалілим видавалося йому все довкола, навіть старезний кит: ані те, яким дужим і лютим почувався сам Ровер. Якусь мить він знову пожадливо дивився на чарівникові штани, та врешті не захотів, аби історія повторювалася, тож, прокружлявши від радості з милю та мало не очманівши від власного гавкоту, він повернувся і промовив:

— Дякую! — ще й додав: — Дуже приємно було зустрітися з вами, — це було вже, ну, зовсім ввічливо.

— Усе гаразд! — відказав Артаксеркс. — Але то останнє моє чарування. Я йду на пенсію. А тобі найкраще рушати додому. У мене не залишилося магії, щоби відіслати тебе туди, тож доведеться прогулятись. Одначе сильному молодому собаці це не завадить.

Отож. Ровер попрощався, кит підморгнув йому, а пані Артаксерксова дала цуцикові на дорогу шмат пирога; тоді він бачив їх востаннє перед тривалою розлукою. Тільки через довгий-предовгий час, опинившись на незнаному раніше узбережжі, він з'ясував, що їх спіткало, — бо вони були там. Не кит, звісно ж, тільки відставний чарівник і його дружина.

Вони оселились у тому приморському містечку, й Артаксеркс, прибравши ймення А. Там, відкрив поблизу пляжу крамничку, де торгував цигарками та шоколадом. В але він дуже-дуже остерігався будь-коли торкатися води (навіть свіжої, хоча не вважав це склад ним). Для чарівника то було не вельми підхоже заняття, проте він принаймні намагався давати лад усьому тому огидному безладу, який зчиняли на пляжі його покупці, й заробляв непогані гроші на страшенно рожевому та липкому «Камені Тама». У ньому точно була бодай дрібка магії, бо діти так його любили, що їли навіть після того, як цукерок падав у пісок.

Але пані Артаксерксова, тобто пані Тамова, заробляла значно більше за чоловіка. Вона облаштувала плавальні намети й фургони, давала уроки плавання, їздила додому на Інвалідному стільці, запряженому білими поні, пополудні надягала коштовності морського короля і стала дуже знаменитою, так що ніхто не згадував про ії хвіст.

Тим часом, одначе. Ровер чвалав сільськими вуличками та великими дорогами, йдучи туди, куди вів його ніс, — а ніс мусив, урешті-решт; привести його додому, як і належить робити псячому носові.

«Не всі сни Місячанина здійснюються — так він сам казав, — думав Ровер, шкандибаючи дорогою. — Цей, вочевидь, не здійснився. Я ж навіть не знаю назви тієї Місцини, де живуть хлопчики, а шкода».

Суходіл, як з'ясувалося, для собаки не менш небезпечний, аніж Місяць чи океан, хоч і менш цікавий. Поруч пролітали, наче ракети, машина за машиною, везучи (на думку Ровера) однаковісіньких людей, котрі на повній швидкості (при повній пилюці та повному смороді) мчали бозна-куди.

— Щось мені не віриться, що бодай половина з них знає, куди Іде і чому Іде, та і приїхавши, теж не знатиме, — бурчав Ровер, кашляючи та задихаючись; а його лапи стомилися від твердих понурих чорних доріг.

Відтак він звернув у поля й пережив чимало пересічних пригод пташино-кролячого штибу на шляху без мети, а також не одну приємну бійку з іншими псами та кілька поспішних утеч од собак, більших за нього самого.

Так нарешті, через кільканадцять тижнів чи й місяців од початку цієї історії (Ровер і сам точно не знав, коли саме), песик дістався до рідної садової хвіртки. А на лужку грався його жовтим м'ячиком той самий хлопчик! І сон здійснився, хоча він зовсім того не сподівався!!!

— Ось він, Роверандом! — голосно скрикнув Другий Хлопчик.

І Ровер узявся служити, й не міг здобутися на голос, аби гавкнути бодай щось, і хлопчик поцілував його в голову, а потім ураганом залетів у дім із криком:

— Ось він, мій маленький песик, що служить! Він повернувся — великим і справжнім!

Хлопчик усе розповів своїй бабусі. Звідки було Роверові знати, що весь той час він належав хлопчиковій бабусі?! Він пробув у неї щонайбільше два місяці, перш ніж Його зачаклували. Та — цікаво мені — чи відали про це Псаматос і Артаксеркс?

Бабуся (вельми здивувавшись, що ії песик повернувся й виглядає досить добре, а не збитий автівкою чи розплющений вантажівкою) не зрозуміла ні слова а того, що говорив хлопчик, хоча він переказував усе, що знав, дуже точно й по кілька разів. Стара лише з великими труднощами (вона була трішечки глухенька) збагнула, що песика треба кликати Роверандом, а не Ровер, бо так сказав Місячанин («Що вже за чудасії в голові у нашого хлопчика»); та що він належить не їй, а Другому Хлопчикові, бо матуся принесла його додому разом із креветками («Гаразд, любий, як захочеш, але мені здавалося, ніби я купила його в сина садівникового брата»).

Я, звісно ж, не переказуватиму вам цілої їхньої суперечки, — вона була складна і тривала, що трапляється досить часто, коли обидві сторони мають рацію. Вам годиться знати лише те, що песика дійсно відтоді називали Роверандомом і що він таки належав хлопчикові й разом із ним, після гостини у бабусі, повернувся в той дім, де вже колись сидів на комоді. Згодом він уже, напевно, ніколи не робив цього. Іноді він жив у сільській місцині, та переважно мешкав у білому домі на скелі.

Роверандом дуже близько зійшовся