Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

зрадів, що його назвали не ТАМом, а звертання «пане» він не чув уже багато тижнів). — Що? Чого тобі, песику?

— Дуже перепрошую, справді. Тобто мені страшенно шкода. Я аж ніяк не хотів зіпсувати вашу репутацію.

Кажучи це. Роверандом думав про Морського Змія та про акулячий хвіст, але (на щастя) Артаксеркс вирішив, що йдеться про подерті штани.

— Ходімо, ходімо! — мовив він. — Забудьмо про минуле. Що менше сказано, то швидше все владнається чи залатається. Гкдаю, для нас обох буде найкраще разом повернутися додому.

— Але ж, будь ласка, пане Артаксерксе, — сказав Роверандом, — чи не могли би ви повернути мені мій нормальний розмір?

— Аякже! — погодився чаклун, радіючи, що залишився бодай хтось, хто вірить у його здатність що-небудь зробити. — Аякже! Проте тут, унизу, тобі найзручніше та найбезпечніше бути саме таким, який ти е. Нумо спершу виберімося звідсіля! Бо я дійсно по-справжньому заклопотаний зараз.

Він таки був дійсно і по-справжньому заклопотаний. Артаксеркс подався до майстерень і зібрав усі особисті речі, відзнаки, символи, пам'ятні записки, книги рецептів, чарівні еліксири, прилади, торбинки та пляшечки з різноманітними чарами. Спалив те, що могло горіти, у водонепроникному горні, а решту витрусив у сад позаду палацу. Після того в саду почали коїтися неймовірні речі: всі квіти знавісніли, городина перетворилася на монстрів, а риби, які живилися нею, ставали морськими червами, морськими котами, коровами, левами, тиграми, дияволами, морськими свинями, дюгонями, головоногими, ламантинами та каламітами або ж просто труїлися; примари, видіння, замішання, ілюзії та галюцинації просто-таки заполонили те місце, тож ніхто в палаці не мав спокою і всім його мешканцям довелося переїхати. Правду кажучи, спекавшись самого чарівника, вони почали шанувати його ймення Але то було вже згодом. А тоді вони голосно вимагали, щоби він забирався геть.

Зібравшись. Артаксеркс попрощався з морським королем — досить прохолодно; навіть морські дітлахи, здавалося, не вельми зважали на матове відбуття, адже він майже завжди був чимось заклопотаний, і нагоди попускати бульбашки (як-от та, про яку я розповідав) випадали рідко. Декотрі з його незліченних зовиць намагалися бути ввічливими, особливо у присутності пані АртаксерксовоІ; проте насправді всі тільки й чекали, коли він нарешті виїде за ворота, а вони зможуть надіслати примирливе послання Морському Змієві: «Ваша Величносте, прикрий чарівник забрався геть і вже не повернеться. Благаємо, спіть собі!»

Пані Артаксерксова, звісно ж, пішла разом із чоловіком. Морський король мав стільки доньок, що міг позбутись однієї — надто десятої, — не вельми тим переймаючись. Отож, він дав їй клуночок коштовностей, супроводив мокрим поцілунком перед порогом і повернувся на свій трон. Але всі інші дуже банували за нею, зокрема безліч П морських племінниць і племінників, котрі, до того ж, не хотіли втрачати Роверандома.

Найбільше шкодував, почуваючись найпечальнішим, морський песик:

— Щойно зберешся до моря, дай мені знати, — сказав він, — я випливу і бодай погляну на тебе.

— Я не забуду про це! — відповів Роверандом, і вигнанці пішли.

Найстарший кит уже чекав на них. Роверандом умостився на колінах пані Артаксерксової, і — щойно всі розмістилися — подорожні рушили в путь.

Морський народ дуже голосно сказав:

— Прощавайте!

— Гарно позбулися поганого сміття, — додали моряни тихо, проте не настільки, щоби їх не почули; так завершилась Артаксерксова служба на посаді Тихоокеанського й Атлантичного Мага.

Мені не відомо, хто відтоді чаклував для морських мешканців. Ґадаю, старий Псаматос і Місячанин розділили ці обов'язки поміж собою, адже вони здатні досконало їх виконувати.

5

Кит пристав до суходолу на тихому узбережжі, далеко — дуже далеко — від Псаматосової бухти; Артаксерксові вельми залежало, щоби було саме так. Кит і пані Артаксерксова там і залишились, а чарівник (із Роверандомом у кишені) пройшов кілька миль до найближчого приморського містечка, щоби Якщо ж він не помилився старий костюм, зелений капелюх та дрібку Якщо ж він не помилився Якщо ж він не помилився обмін на чудовий вельветовий костюм (він спричинив фурор на вулицях). А ще він купив Інвалід не крісло для пані Артаксерксової (не забувайте, що вона мала хвоста).

— Перепрошую, пане Артаксерксе, — вкотре почав Роверандом, коли того пообіддя вони знову сиділи на пляжі.

Чарівник димів люлькою, притулившись спиною до кита, й виглядав значно щасливішим, аніж тривалий час перед тим, І геть не заклопотаним.

— То як щодо того, щоби повернути мені нормаль ну подобу, коли ваша ласка? І звичний розмір також, дуже прошу!

— О, гаразд, гаразді — відказав Артаксеркс. — Я саме подумував про те, щоби подрімати, перш ніж узятися до якоїсь роботи. Однак я не проти. Покінчімо з цим! Де моя… — він замовк на півслові.

Чарівник раптом пригадав, що спалив і повикидав усі свої чари на дні Глибокого Синього Моря.

Він справді жахливо засмутився. Підвівся, обнишпорив кишені штанів, камізельки та пальта, повивертав їх усі, проте в жодній не знайшов ані дрібки магії (та й де би йому, нетямущому стариганеві, знайти; він був такий схвильований, що геть забув, що не минуло і двох годин, відколи він купив новий костюм у лихваревій крамничці. І костюм цей, правду кажучи, належав одному лакеєві — себто він продав його, — котрий попередньо сам гарненько обстежив усі кишені).

Чарівник сів і обтер чоло багряною хустинкою, знову виглядаючи нещасним.

— Мені справді дуже-дуже шкода! — мовив він. — Я зовсім не хотів, аби ти зостався таким навіки, а тепер-от не бачу, як цьому зарадити. Нехай це буде для тебе уроком, аби надалі не кусав за штани милих добрих чарівників!

— Сміховинне безглуздя! — сказала пані Артаксерксова. — Ото ще мені милі добрі чарівники! Не буде ні милих, ані добрих, ані чарівників, якщо ти не повернеш цьому песикові його звичних подоби та розмірів; що більше: я повернуся на дно Глибокого Синього Моря й ти мене ніколи не побачиш.

Бідолашний старий Артаксеркс виглядав стурбованим так само, як і тоді, коли заворушився Морський Змій.

— Люба моя! — мовив він. — Мені страшенно шкода, та я наклав на собаку своє найсильніше неусувне чарозбережне закляття — після того, як у цю справу втрутився Псаматос (хай йому грець!), — просто щоби показати йому, що і здатен на все та що якийсь там кроликоподібний пісковий чаклун не завадить мені трохи розважитись, — і я геть забув про протиотруту, коли прибирав усе внизу! Зазвичай я тримав ії в маленькій чорній торбині, що висіла на дверях у моїй майстерні.

— Лишенько, ой лишенько! Я певен, ти погодишся, що я хотів лише трохи розважитися, — сказав Артаксеркс, повернувшись до Роверандома. І його старий ніс дуже роздувся та почервонів од горя.

Він