Читати книгу - "Поза часом"

— Цей чилієць просто чудо, — скаже Роберто.

— Авжеж, — скаже Лілі.

— Самі вирішуйте, — скаже Сандро, — а я піду посплю.

— Ранок покаже, — підсумує Роберто.

— Авжеж, — скаже Лілі.

Він шукав його після концерту, не тому що все було погано, але знову далася взнаки ця судомність, що весь час загрожувала небезпекою, похибкою. Карен і Паола співають без натхнення, Лілі бліда, Франка майже не дивиться на нього, чоловіки якісь зосереджені й начеб відсутні водночас; у нього самого щось із голосом, диригував незворушно, але мірою того, як один по одному виконувалися номери програми, його охоплював дедалі сильніший страх, гондураська публіка в захваті, але цього замало, щоб позбутися гіркого присмаку в роті, через те він і шукав Лучо після концерту, і там, у готельному барі, в товаристві Карен, Маріо, Роберто й Лілі вони пили майже мовчки, перебиваючись заяложеними анекдотами, в очікуванні, коли їх зморить сон. Карен та Маріо пішли одразу, а Лучо, здавалося, не хотів залишити Лілі й Роберто, знехотя продовжував сидіти, мовчки попиваючи останню склянку. Зрештою, буде краще, якщо ми повернемося до вчорашньої розмови, проказав Сандро, наче пірнув у воду, я шукав тебе, щоб повторити те, що вже говорив. Ага, озвався Лучо, а я відповім тобі те, що вже відповів. Роберто й Лілі знову приходять на допомогу, є різні варіанти, друже, навіщо наполягати на Лучо. Як хочете, мені однаково, каже Сандро, одним духом вихиливши віскі, побалакайте між собою, а коли визначитеся, скажете. Я голосую за Лучо. А я за Маріо, говорить Лучо. Не про голосування йдеться, чорт забирай (Роберто злоститься, Лілі його підтримує). Гаразд, ми маємо час, наступний концерт у Буенос-Айресі за два тижні. Я відлучуся до Ла-Ріохи, провідаю стареньку (Роберто), а мені треба купити сумку (Лілі). Ти шукаєш мене, щоб це сказати, говорить Лучо, гаразд, однак існує дещо, що потребує пояснень, кожен із нас має свою думку, ти, звісно, теж, і настав час їх викласти. В кожному разі не сьогодні, відрубав Роберто (Лілі: авжеж, мене змагає сон, а Сандро пополотнів, втупився невидющими очима в порожню склянку).

«Оце так халепа, — подумала Паола після химерних розмов і консультацій із Карен, Роберто й ще деякими, — наступний концерт ми провалимо, тим паче в Буенос-Айресі, хтозна-чому, але щось підказує мені, що там усі нас зустрінуть у багнети, що ж, кінець-кінцем, рідні допоможуть, на крайній випадок поживу з мамою та сестрою, поки щось знайду».

«Мабуть, кожен має щось на думці, — розмірковував Лучо, сам він не надто розводився на цю тему, вважав за краще прозондувати позиції інших. — Кожен робитиме все по-своєму, якщо немає єдиного розуміння клону, як сказав би Роберто, проте в Буенос-Айресі справа буде кепська, я це нутром чую. Цього разу все зайшло за край».

Cherchez la femme. La femme? [41] Роберто розуміє, що радше слід шукати її чоловіка, коли йдеться про те, щоб знайти щось важливе та певне, Франка, як завжди, вислизне з рук, мов акваріумна рибка: великі зелені безгрішні очі, вид у неї й справді безневинний, отже, слід шукати й знайти Маріо. За хмаркою сигарного диму Маріо злегка посміхається, звісно, старий приятель має повне право, авжеж, саме так, це почалося півроку тому в Брюсселі, Франка одразу мені сказала. А ти? Роберто з Ла-Ріохи, встромить ножа й потому. Ти ба, а я, Маріо, незворушний, мудрий поціновувач тропічних сигар і великих зелених очей, я нічого не можу вдіяти, старий, не по мені давати задній хід. «А вона?», хотів був сказати Роберто, але промовчав.

А от Паола — ні, хто може завадити Паолі, коли настав момент істини? Вона також знайшла Маріо (напередодні вони прибули до Буенос-Айреса, до концерту залишався тиждень, перша репетиція після перепочинку пройшла мляво, хоч Жаннекен [42], хоч Джезуальдо — майже однаково нудно). Зроби щось, Маріо, не знаю, що саме, але зроби. Єдине, що залишається, — це нічого не робити, мовив Маріо, якщо Лучо відмовляється диригувати, навіть не знаю, хто може замінити Сандро. Ти, чорт забирай. Так, але я не буду. В такому разі ти, мабуть, робиш це навмисне, закричала Паола, ти не лише сам тюхтій, а й хочеш, щоб ми всі пошилися в дурні. Не кричи, озвався Маріо, я тебе чудово чую.

Так усе й було, як я тобі кажу, я вигукнула це йому просто в обличчя, а тепер сам бачиш, що відповів мені цей… Цить, дівчинко, каже Роберто, рогоносець кепське слово, якби ти таке сказала мені, дістала б прочухана. Я не хотіла цього говорити, Паола начеб шкодує, ніхто не знає, сплять вони разом чи ні, та й, зрештою, хіба важливо, сплять вони чи лише дивляться одне на одного так, начеб робили це просто посеред концерту, не в тому річ. Тут ти несправедлива, озивається Роберто, от хто справді дивиться, хто повністю заглибився в себе й летить, мов метелик, на лампу, так це заплішений дурень Сандро, ніхто не може звинуватити Франку в легковажності на тій підставі, що він впивається в неї очима, мов п’явка, щоразу, коли бачить перед собою. А Маріо? — править своєї Паола, як він це терпить? Гадаю, він їй вірить, відповідає Роберто, він любить її та не має потреби впиватися, мов п’явка, або ходити з похмурим лицем. Нехай так, погоджується Паола, але чому він відмовляється бути нашим диригентом, якщо Сандро перший погодився на це, і Лучо його просив, і всі ми?

Бо помста — це теж мистецтво, її форми неодмінно шукатимуть нюанси, що зроблять її рафіновано-чарівною.

«Цікаво, — думає Маріо, — він, здатний вмістити в собі цілий всесвіт звуків, що виникає в його мадригалах, так люто мститься, так низько, він, обдарований умінням плести таке досконале павутиння, споглядає, як падають його жертви, змушує їх повільно стікати кров’ю, оспівує у мадригалах муки, що тривають тижнями або й місяцями». Він дивиться на Паолу, котра повторює пасаж «Poiché l’avida sete» [43], по-дружньому посміхається до неї.