Читати книгу - "Київ — New York"

його тепло, і хвиля божевільного бажання лоскотала низ живота. Я всміхалася, втрачаючи на секунди його обличчя в мерехтінні стробоскопів, а він, бажаючи щось сказати, щоразу, мов ненароком, торкався губами мочки мого вуха, зводячи мене з розуму.

Щонеділі вранці ми їздили до Іст-Віллідж, де він проводив уроки живопису для містян у сквері на розі Шостої вулиці й авеню Бі. Він сидів в одній із плетених альтанок, і я милувалася ним збоку. Іноді і я брала з собою пензлі, малюючи квітучі дерева, хмарочоси або перехожих.

Дорогою додому ми заходили до подібного скверу на розі Дев’ятої вулиці й авеню Сі, щоби подивитися безкоштовні спектаклі вуличних артистів. Не помічаючи наближення сутінків, годинами сиділи під, напевно, найбільшою в Нью-Йорку вербою.

Я ні на хвилину не припиняла милуватися Джастіном. Але особливо зворушливим він здавався в церкві. Я здивувалася, коли він одного разу попросив зайти з ним до храму, повз який ми проходили. Храм був католицьким, а я сповідувала православ’я.

— Нічого. Просто посидиш поруч. Мені хочеться, щоби ти завжди була поруч зі мною.

Це був собор Святого Патріка, побудований в неоготичному стилі. Він не втратив своєї величі навіть в оточенні хмарочосів. Мені здавалося, що він, викладений з білого й коричневого мармуру, зачепився за небеса своїми стометровими вежами. Усередині було тихо. Ми сіли на лавку недалеко від входу. Обличчя Джастіна стало світлішим. Він ледь помітно ворушив губами, дивлячись в одну точку. Тоді він здавався мені маленьким хлопчиком, який вірить у здійснення бажань. Несамовито, віддано, непохитно. І таке непрактичне ставлення до життя ще сильніше прив’язувало мене до нього.

Коли ми вийшли на вулицю я, не втримавшись, запитала:

— Ти читав молитву?

— Я розповідав про тебе. — І він знову взяв мою долоню.

Він став моїм найкращим другом, але я не переставала бажати більшого. Щоразу, проводжаючи до готелю, він цілував мене в щоку. І я завмирала в очікуванні справжнього поцілунку. Я заходила в скляні двері холу, що оберталися, а він, залишаючись на вулиці, дивився мені вслід, аж доки я зникала у ліфті. І коли двері зачинялися, мені найбільше хотілося встигнути вислизнути назовні, до Джастіна. Щоби ще трохи подихати його запахом, вбираючи тепло його долонь.

Одного суботнього вечора ми поїхали до Мет — відомого в усьому світі музею Метрополітен. По суботах він працює до дев’ятої. Чудове місце, де кожен без фіксованої плати може насолодитися величезною кількістю творів мистецтва. Варто лише зазирнути до каси та простягнути будь-яку монетку або просто попросити вхідний квиток, якими служать маленькі різнокольорові значки. Свій колір на кожен день. Цей значок можна забрати напам’ять.

Мій значок від того вечора завжди залишався в моєму гаманці.

Ми йшли, за звичкою тримаючись за руки, через епохи й культури. Я завжди відчувала легкий трепет у прохолодних музейних коридорах, наповнених тишею поваги до минулого. Вони таїли в собі пам’ять про час, якого вже немає. А безмовний метал і камінь разом із полотнами у важких рамах говорили з людьми нового часу, доносячи уривки чогось вічного, що не зникло в прірві років.

— Ти бувала тут раніше?

Джастін міцніше стиснув мою долоню. Він робив так щоразу, коли звертався до мене. Я кивнула.

— І яке ж полотно твоє улюблене?

— Мені подобається Вермер. Особливо його бачення світла, яке він подає то розсіяним, то спрямованим потоком. У його картинах світло набуває матеріальної конкретики. — Я заглянула в його очі. — А ти що скажеш?

— Люблю Ренуара. «Дівчинка, яка розчісується». Ну і, звісно, скульптури. «Заснулий Ерот». І Роден...

— Я захоплююся його «Поцілунком».

— Отакої! Я хотів би, щоби ти захоплювалася моїм, — торкнувся він губами моєї щоки.

— Тобі не здається, що це вже занадто?

— Що саме? Те, що він відродив прийом створення попередніх глиняних моделей, і його манера така вільна, що можна розрізнити сліди роботи пальцями або інструментом?

Мені подобалося розмовляти з Джастіном про мистецтво, і я відразу забула про те, що хотіла позначити межу дозволеного. Ми захоплювалися тими самими майстрами, відчуваючи їхні роботи однаково. Знаходячи в них одне на двох натхнення.

Коли Джастін говорив про мистецтво, його обличчя починало світитися зсередини. Розгладжувалася ледь помітна зморшка між брів, і легка тінь усмішки торкалася губ. Я щодень більше переконувалася, що книжкові томи, якими забиті полиці на стелажі в його кімнаті, не частина інтер’єру. У свої двадцять два він чудово розумівся на творчості відомих художників і скульпторів, даючи їм власну розкуту оцінку. І я дедалі частіше думала про те, чи справді двадцять два так мало, як мені здалося спочатку? Чи є люди, котрі встигають до цього віку зробити більше, ніж багато хто, звікувавши вік? Адже в двадцять два Моцарт мав тридцять симфоній, а Леонардо да Вінчі встиг намалювати «Благовіщеня». Та й одну з моїх улюблених робіт, крім «Серед хвиль», — «Вид на Великий

Каскад і Великий Петергофський палац» — Іван Костянтинович Айвазовський створив до двадцяти двох, і її навряд чи можна назвати «юною». То що ж визначає зрілість?

Після Мета ми знову поїхали до школи. Від її відкриття минуло два тижні. Стільки ж минуло від дня нашого знайомства із Джасті-ном, і він запевняв, що нам варто це відзначити. Не знаю, про що я думала, коли погодилася. Все відбулося спонтанно, коли ми вже їхали в таксі. Дорогою він купив у супермаркеті пляшку шампанського та пластиковий лоток із полуницею. Може, втомившись від довгого, наповненого емоціями