Читати книгу - "Професор Шумейко"

class="book">— Не піду я сьогодні, хлопці, на заняття. Занедужав я, — простогнав Кузьма Мегедь.

— Брешеш! Ледацюро, бісів сину.

— Та ви що, хлопці? Я так стараюсь, батька-інваліда шкода. Климе, тебе парторг кнуром обзиває, мене батько теж.

— Тягнись, кнуряко, на стипендію, на стипендію!

— От якби цього року скласти екзамени хоча б з однією четвіркою. Та не бувать цьому, про інше пофантазую.

— Ти ж хворий!

— Хворому не можна фантазувати чи що?

— От якби в сільському клубі була така машина: натиснув кнопку і полилася музика. Не ходив би Кузьма на той клятий баян. Не розказуєте, що було на комсомольських зборах — не треба. Я ж тоді, здається, хворів. Але сам здогадуюсь, що було. Чули флейту? Отже, на душі у директора гарно. Хочете інші прикмети?

— Якщо Нонна з Подолу не запитує «навіщо?» — їй подобається.

— Якщо педагог із клубної справи, циганка Алла, посилає Остюка по цигарки — у викладачів зарплата.

— Хлопці! От якби риба сама ловилася, булка так і лізла в кошик, в авоську. А головне — от якби скласти екзамени хоча б на трійки! По-чесному скажу: не піду сьогодні на заняття. Мордує мене кандидат наук (це наш викладач з української мови та літератури Олексій Олексійович). Глузує з мене. Що не скажу, а він: «яка гидота!».

— Не ходи, пошкодуєш потім. Кандидат наук Олексій Олексійович своє національне почуття висловлював ось так. Тим, хто калічив українську мову, казав: «яка гидота!». Калічили всі, педагоги взагалі у 50-х розмовляли російською мовою. Якщо всім, хто калічить українську мову, казати «яка гидота!», гівна у країні стане менше.

Перше, а може, й друге враження від Олексія Олексійовича складається неприємне. Сухий, іронічний, педантичний і з кілометровою дистанцією. Цей по цигарки студентів не посилав. Окремі його риси відштовхували нас, іноді обурювали. Ми його навіть трохи побоювалися. Але було дуже цінне в його педагогіці — він був не такий, як усі, він був надзвичайно вимогливий, він був професіонал. Не любив недбалість, неорганізованість, неграмотність, поганий почерк і запізнення. Ставлення до всього цього виражалося двома словами: «яка гидота!».

З такою людиною важко і студентові і педагогічному колективу. Але без нього — ще важче. Ми багато й неграмотно писали творів, а він приносив, кидав, як непотріб, на стіл, додаючи: «яка гидота!».

Олексій Олексійович тренував наш мозок ще й такими прийомами:

— Як буде по-українському «действительный»?

— Діяльний, — гудемо.

— Треба «чинний», можна «дійсний».

— Як буде «ледоход»?

— Ледохід!

— Яка гидота! «Скрес» треба говорити.

Нам подобалось, коли Олексій Олексійович читав вірші напам'ять. Тоді він ставав м'якшим, одне слово, іншим. Цитував багато, любив Шевченка, Рудан-ського, Федьковича. Майже ніколи не жартував і, як було вже мовлено, завжди тримав дистанцію. Якось стався на його занятті такий курйоз.

Ніна Бака прийшла в аудиторію в зеленій сукні. Олексій Олексійович довго дивився на неї. Та не витримала.

— Щось не так зі мною? Я ж усе відповіла.

— У чому справа, студентко Бака?

— Ви весь час дивитесь на мене!

— Зір лікується зеленим, от і дивлюся, — сердито гаркнув.

Нонна стверджувала, що кращими вчителями з літератури завжди були євреї. От, мовляв, Етіна Павлівна, яка викладала у нас російську літературу, ніколи не скаже: «яка гидота!».

— Бо не вимовить, — це Остюк включився у дискусію. — А ще тому, що боїться.

— Кого?

— Усіх.

— Колю, ти не тільки Фотинію, а й

Етіну Павлівну не любиш. А пригадуєш, як вона замість традиційного привітання і знайомства прочитала:

Слава, Днепр, седые волны! Слава, Киев, чудный град! Мрак пещер твоих безмолвный Краше царственных палат.

— Алексей Хомяков, стихотворение «Киев», написанное в ноябре 1841 года, — прокоментувала Етіна Павлівна голосом актриси Валерії Заклунної.

— З тобою, Нонно, важко сперечатися. Посваримося — бутербродом не пригостиш. А Остюк завжди їсти хоче. А мені наш кандидат наук також подобається, хоч голос у нього і не Заклунної.

Регочемося, аж сльози котяться по щоках. Враз за спиною чуємо: «яка гидота!».