Читати книгу - "Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі"

не свідчить про сміливість. Із двохсот сорока трьох «щасливців у шлюбі» лише дванадцять наважилися розмістити в анкеті власні фото. Напевно, страх, що дружина може випадково побачити анкету, узяв гору над бажанням отримати винагороду в особі коханки. (Звісно, схоплений на гарячому чоловік може гнівно спитати у відповідь: «А що ти робила на цьому сайті, га?». Хоча користі від такого запитання, безперечно, буде мало).

Відмова від розміщення власного фото на сайті знайомств — один із найнадійніших способів зазнати фіаско. (Звісно, можна розмістити й чуже фото, скажімо, зображення якогось симпатичного незнайомця, але така хитрість згодом неодмінно вдарить бумерангом). Чоловік, який не розміщує свого фото, зазвичай отримує лише 60 % від тієї кількості електронних листів, які отримує чоловік, що не боїться надати свою фотографію; жінка ж, яка не розміщує свого фото в анкеті, отримує відповідно лише 24 %. Товстуватий чоловік з маленькою зарплатою і невеличкою лисиною, який надає своє фото, має більше шансів отримати відповідь на свою анкету, аніж чоловік, який стверджує, що заробляє 200 тисяч доларів на рік і має надзвичайно вродливу зовнішність, але своєї фотографії чомусь не розміщує. Небажання показати фото можна пояснити різними причинами — і браком суто технічних можливостей, і острахом, що можуть помітити друзі й знайомі, і просто тим, що чоловік є відверто непривабливим, але, як і у випадку з новісіньким авто з наліпкою «Продається», потенційні покупці замисляться: «А може, у нього під капотом якась серйозна проблема?».

Влаштувати побачення — справа сама по собі непроста. П’ятдесят відсотків чоловіків, які розміщують свої анкети, не отримують у відповідь жодного електронного листа; це стосується й 21 % жінок. Узагалі-то ті риси, які реально забезпечують значну кількість відгуків, не є сюрпризом для тих, хто хоча б трохи тямить у психології стáтей. Фактично вподобання завсідників сайтів знайомств чітко вкладаються в межі найбільш поширених стереотипів стосовно чоловіків і жінок.

Наприклад, чоловікам, які заявляють про своє бажання мати «серйозні стосунки», щастить значно більше, ніж тим, хто прагне «нерегулярних інтимних зустрічей». Зате жінкам, які шукають «нерегулярних» коханців, таланить значно частіше. Для чоловіків жіноча зовнішність є найважливішим чинником. А для жінок украй важливим моментом є заробіток чоловіка. Що багатшим є претендент, то більше відповідей він отримує. Тим часом ставлення до доходу жінки нагадує криву Гауса: чоловіки не бажають зустрічатися із жінками, які мають низькі доходи, але коли жінка починає заробляти аж надто багато, це, вочевидь, їх також відлякує. Жінки охоче знайомляться з військовими, полісменами, пожежниками (вочевидь, унаслідок ефекту 9/11, який у випадку з бубликовим бізнесом пана Фельдмана спричинив підвищення платні), а також із юристами й лікарями; натомість людей, чия робота пов’язана з виробничими галузями, вони зазвичай уникають. Великим мінусом для чоловіків є маленький зріст (і, напевно, саме через це дуже багато чоловіків кажуть про свій зріст неправду), зате вага великого значення не має. Тоді як для жінок зайва вага — чинник убивчий (мабуть, саме через це і вони також вдаються до обману). Для чоловіка мати руде або кучеряве волосся — це мінус, так само, як і лисину, зате до голеної голови претензій немає. Для жінки сиве волосся — це погано, тоді як біляве — це дуже добре, що, зрештою, і не дивно.

На додачу до інформації про доходи, освіту й зовнішність, чоловіки та жінки на аналізованому сайті знайомств зазначали свою расову належність. Їх також просили зазначити свої вподобання щодо расової належності потенційного партнера. Було два типи вподобань: «така сама, як і моя» і «не має значення». Як і учасники «Найслабшої ланки», користувачі цього сайту висловлювали своє ставлення до несхожих на них людей публічно. Свої ж справжні вподобання вони, як правило, демонстрували пізніше, у конфіденційних електронних листах до людей, з якими їм хотілося б зустрічатися.

Приблизно половина білих жінок на цьому сайті та близько 80 % білих чоловіків заявили, що раса для них не має значення. Але дані про отримані відповіді свідчать про інше. Ті білі чоловіки, які стверджували, що не беруть до уваги расової приналежності, 90 % своїх відповідей надіслали білим жінкам. А білі жінки, для яких раса начебто також не мала значення, 97 % своїх відповідей надіслали білим чоловікам. Це означає, що симпатичний, багатий та освічений азіат отримає більше ніж у чотири рази менше відгуків порівняно з білим чоловіком, який має аналогічні дані; так само темношкірі чоловіки й чоловіки-латиноамериканці отримають від білих жінок удвічі менше позитивних відповідей порівняно з білими чоловіками.

Може, для цих білих чоловіків і жінок расова належність справді не мала значення? Може, вони просто не бачили на тому сайті небілого партнера чи партнерку, які могли б їх зацікавити? Чи, можливо (і це здається більш імовірним), вони заявляють про свою байдужість до расової належності лише тому, що хочуть позиціонувати себе неупередженими, — особливо в очах своїх потенційних партнерів, які належать до тієї самої раси, що й вони?

Прірва між інформацією, яку ми прокламуємо публічно, та інформацією реальною часто буває надто великою. (Простіше кажучи, ми кажемо одне, а робимо інше). Це виявляється в особистих стосунках, у комерційних трансакціях і, звичайно ж, у політиці.

До неправдивих заяв політиків ми вже звикли. Але виборці також схильні до брехні. Візьмімо, наприклад, вибори, де чорношкірий кандидат змагається з білим. Чи можуть білі виборці брехати соціологам і стверджувати, що вони проголосують за чорношкірого кандидата, щоб здаватися більш байдужими до кольору шкіри, ніж вони є насправді? Звичайно, можуть. Під час виборів мера Нью-Йорка у 1989 році, коли змагалися Девід Дінкінс (чорношкірий кандидат) і Рудольф Джуліані (білий), Дінкінс переміг, набравши лише на кілька відсотків більше. Хоча Дінкінс і став першим чорношкірим мером Нью-Йорка, та невелика перевага, з якою він переміг, стала несподіванкою, бо передвиборні опитування свідчили, що Дінкінс мав перемогти з відривом у 15 %40. У 1990 році, коли білий расист Девід Дюк балотувався в Сенат Сполучених Штатів, він отримав на 20 % голосів більше, ніж прогнозували передвиборні опитування, і це свідчило про те, що тисячі виборців штату Луїзіана не бажали публічно визнавати, що віддають перевагу кандидатові з расистськими поглядами41.

Дюк, попри те, що йому так жодного разу й не вдалося здобути високу політичну посаду, до якої він завжди прагнув, виявився справжнім майстром зловживання інформацією.