Читати книгу - "Жриці, амазонки та чарівниці"

у книзі Мері Рено «Тесей». Згідно з нею, саме описаний у цьому абзаці «бичачий танець», насправді смертельно небезпечний і вимагаючий від танцюриста виняткової майстерності, швидкості реакції та відваги, і був основною формою цього видовища, а не вигаданим афінянами нововвведенням.На жодній із знайдених при розкопках Кносського палацу фресок не зображене вбивство бика.Важко уявити, щоб представники такої витонченої та легковажної культури, як крито-мінойська, захоплювалися грубою силою, потрібною для того, щоб убити бика. Інша річ — граційний акробатичний танець, нехай і дуже ризикований.">[47].

У той час, коли мешканці Кноссу, зібрані на ігрищах, вагалися, як поставитися до танцівників, що, очевидно, не мали наміру ні вмирати, ні убивати биків голіруч, самотній корабель із білим вітрилом відчалив від пристані, пильнованої потрійною сторожею, і виплив на море.

Назавтра все місто знало, що Дедал і його син Ікар утекли.

Мінос шаленів зі злості.

— Знаєш, що під час Ігрищ Дедал утік із Кноссу на кораблі? — сказав Пасіфаї.

— Сумніваюсь, чи на кораблі, — відповіла вона. — Я чула, що він зробив дві пари крил, одну для себе, другу для Ікара, і вони разом відлетіли.

— Але хто їх випустив із Лабіринту?

— Я. Хотіла побачити, як вони летітимуть.

— І побачила?

— Так. Я бачила, що вони відлетіли на захід.

Ворухнула руками, наче мала намір теж здійнятися в повітря, а при цьому русі замиготіли її наруччя-браслети, розсіваючи золоті зайчики. Мінос дивився на неї з ненавистю та захопленням.

— Не вірю, що вони полетіли. Думаю, що відпливли на кораблі. Один корабель вчора виплив із порту. Але хоч куди б відплив, будь певна, що я його дістану.

Отак почалася погоня Міноса за Дедалом-архітектором та його сином Ікаром, які пливли в бік Сицилії.

Однак сотні людей запевняло, що бачили їх, — як здійнялися вгору і полинули попід хмарами, наче птахи. Перелетіли над Критом і помчали на захід. Бачили їх пастухи при чередах, хлібороби, садівники, пасічники, рибалки[48]…

До Кноссу напливали нові й нові оповіді. Начебто летіли так високо, що складно було зрозуміти, люди це чи птахи. Потім один упав у море, бо крила йому відпали, — надто високо злетів і сонячне проміння розтопило віск, що тримав разом пір’я.

Інші, натомість, розповідали, що втікачі все-таки відпливли на вітрильнику. Були вже поблизу берегів Сицилії, коли Ікар, бо це він стернував, необачно перехилився і впав у воду. Невідомо, як було насправді. У всякому разі, до Сицилії Дедал прибув сам. Дуже постарів і геть посивів.

Звернувся безпосередньо до Кокала, царя Камику. Не мусив просити притулку, його ім’я знали у всій Сицилії. Отож Кокал прийняв його дуже добре і одразу ж вирішив запрягти до укріплення порту та перебудови замку. Натомість царівни благали, щоб він зробив їм такі ж іграшки, які колись дістали діти цариці Пасіфаї. Дедал вже прижився на дещо варварському дворі Кокала, коли з порту повідомили, що до Камику приплив флот царя Міноса і що цар Мінос має намір відвідати замок. Хоча прибував без запрошення, був надто могутнім владарем, щоб боятися відмови. І справді, його прийняли зі всіма почестями, належними мужу цариці Криту. Назавтра Мінос звернувся до Кокала з вимогою видати йому в’язня-втікача. Цим утікачем був архітектор Дедал, який підлягав судові за вбивство, передачу плану Лабіринту іноземній державі, порозуміння з ахейцями та співучасть у змові, що мала на меті повалення династії. Безсумнівним доказом його провини є чудові іграшки, зокрема возики-колісниці, — точні мініатюрні копії кінних ридванів, використовуваних ахейцями, а також поширення культу Посейдона-Гіппія, шанованого в Аркадії та Ахайї.

В міру того, як Мінос перелічував гадані злочини Дедала, обличчя Кокала все дужче супилося. Спершу хотів заперечити, начебто Дедал знайшов притулок на його дворі. Але, на жаль, у однієї з царівен Мінос побачив іграшку, хоч і не ридваник, а все ж, безперечно, витвір Дедала. Отож Кокал почав викручуватися, що не може ламати святого закону притулку. Натомість може сам ув’язнити Дедала. Тимчасом приймав Міноса з великою розкішшю, а царівни розважали гостя співом та грою на музичних інструментах. Саме готувалися до великої учти, Мінос вибрався до лазні, щоб, випарившись, одягнути гарні білі шати (з часу зустрічі зі Скіллою завжди одягався в біле, передчуваючи нову любовну пригоду), — коли трапилося нещастя. Спричинив його начебто Дедал, — труба, якою до ванни стікала гаряча вода, лопнула і на Міноса полився окріп. Попри негайну допомогу (зрештою, допомога не була такою вже негайною), Мінос помер від опіків.

Кокал оголосив траур у всьому місті. Приступили до погребальних церемоній за участю критських кораблів, що стояли в порту. І саме під час урочистостей на честь покійного царя Криту пірати напали на його флот і затопили судна. Насправді гадані пірати були сикулійцями, які теж промишляли корсарством, а тепер скористались із нагоди, щоб розправитися з критянами. То була найстрашніша поразка, якої коли-небудь зазнав критський флот, уславлений переможними війнами на морі. Лише нечисленні кораблі повернулися до Кноссу. Натомість екіпажі, що брали участь у погребальних урочистостях та узливаннях, мали відрізану поворотну дорогу й осіли на Сицилії. Дехто замандрував до Іспанії, ще інші — до Італії, де у Мессапії заснували місто Ірію. Поступово перетворилися з острів’ян на мешканців суходолу, з критян на мессапійців. Але на узгір’ї збудували святиню Матерів і не тільки далі поклонялися Великій Богині, але й поширили це поклоніння в долину ріки Пад, де містився кінцевий пункт сухопутнього Бурштинового Шляху. Натомість ті, що зостались у Сицилії, заснували місто Міною. Як мессапійці, так мінойці зберегли критські звичаї, носили вишиті квітами спіднички (дещо довші, ніж традиційні), кучерявили волосся, а ознакою верховної влади у них був лабрис.

Зі згоди Кокала, нові поселенці збудували у Камику величну гробницю свого царя Міноса. А коли проминуло кілька століть, жерці оголосили, що Зевс прикликав Міноса як суддю до Тартару. Відтоді він зі своїм братом Радамантом та ворогом Еаком з Егіни чинив суд над душами у потойбіччі. Але це відбувалося вже в часи, коли суди на землі теж перейшли в руки царів і ніхто не чув про царицю-жрицю Місяця, яка давала яблуко-талісман, що відкривало дорогу на Щасливі Острови.

Тієї ночі, яка передувала знищенню сикулійцями