Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Політ ворона. Доля отамана

Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

216
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 100
Перейти на сторінку:
довести все до кінця мирними методами.

– Ось трохи зачекайте, воно зміниться, – заспокоює і якийсь інтелігентний чоловік, що стоїть неподалік від них. – Уже президію обрали, куди жоден більшовик не потрапив, – додав і радісну новину.

– Нарешті зрозуміли селяни, що вони не туди тягнуть! – не зміг промовчати і дядько Іван. І знову така тиша запанувала, що чути навіть, як люди сопуть.

– Ха-ха! – уже сміються з більшовиків. – Кажуть, що вони міркують, як колись французький король: після мене хоч потоп.

– Правильно, – відгукується на те площа.

– Хтось говорить, що тут жили наші батьки й діди, і нам не однаково, як будуть жити наші діти та онуки. Чи добре впорядковану вільну країну їм залишимо, чи зруйнований край, – якийсь молодий чоловік навіть на дерево заліз, аби одразу повторити почуте. – Гласний Гавриленко говорить українською мовою, а ті кажуть, що тут тієї мови ніхто не розуміє. Ти ба які! – уже й сам коментує. – А він наголошує, що Ізюмський повіт – це Україна!

– Україна! Україна! – закричали всі разом, неначе вона тільки-но народилася. – У нас усі села споконвіку говорять українською, то хіба не Україна! – дивуються й самі. А в міста навезли російських людей, та так багато, що тепер там і мови нашої не чути, – вискочила і така правда з їхніх вуст. – Як торгуватися на базарі, аби задарма видурити, вони розуміють, а тут, бачите, ні. Та й узагалі – чому ми повинні говорити їхньою мовою, коли ми у себе вдома? – від того, що так добре вивели, навіть дружно засміялися.

І як не махав руками той, що сидів на дереві, заспокоїлись вони не скоро.

– Анікеєв проти автономії України! – ледь докричався молодий чоловік, якому вже й рукавиці подали, тільки б не злазив. – Каже, що даремно глотки деремо, бо тільки Установчі збори Росії можуть таке вирішити, а вони ніколи не погодяться рвати імперію на шматки.

Люди знову зашуміли, але вмить притихли, бо самостійник Міхновський, якого вони вже знали, не побоявся сказати з трибуни, що росіяни хочуть продовжувати панувати над українцями, як це було раніше, а українці ж хочуть визволитися з того ярма. За таку сміливу правду йому аплодували не лише в залі, а й на площі. Аби до кожного дійшло, він ще додав: «Не якась там окрема партія, а весь московський народ хоче бути паном над українським народом». Чули люди, що він давно сміливо виступає, але щоб так!.. Тому й на майдані не стихали аплодисменти.

– То це вже він не про автономію, а про свою державу! – люди навіть обернулися на облізлу шапку, з-під якої хтось кахикав. – Так, про дер-жа-ву! – старий аж хрипів, аби його почули. – Тільки хто ж на таке погодиться? А після більшовицького перевороту все й зовсім загостриться, інакше й бути не може, бо до влади прийшли жорстокі люди, які і крові не побояться, – це він про Петроград та Москву. – Ще самі чи втримаються при владі, а нам уже нагадують про «хмельниччину», «гайдамаччину», про Мазепу, – і про таке ледь доказав, неначе хтось на його шиї вже затягував зашморг. – Якби знову не надумали душити нас та різати. Не дадуть нам пожити, ось побачите!

Уже й під руки його повели звідти, а він далі бубонить про вирізаний Батурин, про війська якісь, навіть царицю Катерину II пригадав, яка Запорозьку Січ розбила, розігнавши по світу козаків.

– Хто такий? Звідки знає? А чи правду каже? – крутили люди головами, шукаючи того старого. Лише баба Палажка, здогадавшись, що то був дід Карпо, побігла слідом.

– Так тих москалів уже давно немає – усі на тому світі. Тож нехай там із ними й розбираються, – знайшлися такі, які на все те махали руками. – А на цих не звертайте уваги, їх справді ніхто серйозно не сприймає.

– Як же не звертати, коли Донбас проти такої нашої Української Республіки, він підтримує Російський Тимчасовий уряд, – точно знаючи, Настя мало не тупнула ногою.

Продовжили ту розмову й наступного дня в її хаті, читаючи газету «Нова громада».

– І коли б це ми без діла сиділи? – дивувалися новому часу. – Уже б пряли чи вишивали. А чому так? – питали одне в одного. – Тому, що й раніше жили ми в бідності, а це й зовсім погано стало. До того ж не покидає відчуття, що клубок накручується.

Після таких розмов усі мовчали, навіть гарячкуватий дядько Іван не підскочив і не заперечив. Лише збираючись виходити з хати, сказав: «Нічого, якось воно буде. До Центральної Ради зараз довіра більша, ніж до царя, тому вона повинна нею скористатися. Повинна… Повинна…» – повторював ще й на вулиці. Чи заспокоїли інших його слова, чи ні, хтозна, бо поверталися в холодні домівки, де ні запасу зерна, ні борошна, ні сала вже майже не було.

3

Старий козак Карпо там не був, того вечора він зустрічав свого товариша Андрона, який знову казав, що останній раз сюди дістався. Уже й місце отримав у Самарському монастирі, але поки що поступився ним пораненому фронтовику.

Наслухавшись за далеку дорогу, тепер переказував, як люди бороняться від тих утікачів із фронту, що за Дон прямують. А голодні солдати так селян грабують, неначе вирішили від’їстися в Україні за всі роки війни. Зустрічав і вояків, які йшли на Київ питати у своєї влади: що ж далі їм робити? Тепер їх було більше, ніж у червні, коли Всеукраїнський з’їзд військових мав відбутися. І вони говорили, що не хочуть ніякої автономії, про яку в Першому Універсалі йшлося. Усе пригадували слова промовця, які, мов грім, пролунали тоді з великої трибуни: «Ми – козацькі сини і хочемо бути господарями на своїй землі, як були колись предки козацькі, князі київські! Хочемо самостійності!»

– Отакої, Карпе, а то республіка та республіка. До самої Полтави люди про те тільки й говорили, – розтягнувши пошерхлі вуста, Андрон із такою радістю усміхався, що й єдине око блистіти почало.

– Що ж зараз військові там роблять? – хотів знати Карпо, уявляючи всю ту картину, змальовану Андроном.

– Одні від нашого уряду вказівок чекають, другі від більшовицької агітації нейтралітет оголосили, а треті взагалі проти України. Тільки всі ж вони не з голими руками з фронту прийшли, а зі зброєю.

Після цього він довго плямкав: чи думки перекидав з

1 ... 24 25 26 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Політ ворона. Доля отамана"