Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81"

відверто байдужий. Тонкі губи гамують посмішку. Коротка стрижка, як у хлопчика, проте чоловікові вже років сорок.

Чоловік на екрані примружив очі, якось збуджено облизав губи і кашлянув. Його обличчя почало віддалятися на екрані. Тулуба ще не було. Тільки обличчя. Потім повільно, якось сторожко, те обличчя почало доповнюватись тілом. З’явилась постать у білому халаті. Сухорлявий, невисокого зросту чоловік.

Андріан і Михайло ще нічого не могли збагнути.

— Професор медицини консультує, — сухо прокоментував Ворожбит.

На екрані з’явилося ще кілька чоловік у білих халатах, всімовнаодне обличчя, однакової комплекції, наче манекени. І серед них одна жінка. Проте вона не була схожа на манекен. Якогось невизначеного віку, рухалась енергійно, обличчя зажурено-усміхнене, мов у казкового гномика.

Потім на екрані вивершилось умеблювання невеликої кімнати, тьмяно освітленої невеликою. лампою під стелею та великим екраном негатоскопа.

“Почнемо, Олександре Сергійовичу?” — тихо запитала жінка.

“Давно вже час”, — невдоволено буркнув професор, підняв похмурий погляд, і в тому погляді Андріан знову побачив байдужість, невдоволену, похмуру байдужість, І раптом йому видалось, що той професор медицини чимось схожий на нього самого.

— Мені видається, Андріане, — тихо сказав Ворожбит, — що я моделюю ситуацію, яка багато чого повинна пояснити тобі, принаймні, наштовхнути на певне рішення… Дивіться.

Жінка на екрані чомусь зашарілася, рвучко підвелась, підійшла до негатоскопа й почала фіксувати на матовому склі рентгенівські знімки:

“Перша хвора, яку я хочу вам показати, Олександре Сергійовичу, це Надя Стригаль, шістнадцять років, тетрада Фалло, паліативна операція проведена у нашій клініці сім років тому, ось її знімки… Хвора дала згоду на радикальну корекцію…”

“Хай хвора зайде”, — мовив професор і втомлено відкинувся у кріслі.

Хтось прочинив двері до коридора і голосно сказав: “

“Надю Стригаль! Заходь!”

На порозі кімнати з’явилась дівчина у сірому в блакитних квіточках лікарняному халатику — худа, з величезними очима, пальці нервово запинали на грудях благенькі вилоги халата. Губи темні, аж фіолетові.

Андріана вразила та постать. Від хвилювання він напружився, завмер. Надя Стригаль когось йому нагадувала…

“Здрастуйте…” — тихо мовила дівчина і зупинилась, з благоговінням дивлячись на професора.

Той нарешті підвів погляд і жестом показав, аби хвора підійшла до нього.

Дівчина, ніяково усміхаючись, ступила кілька кроків уперед.

“Зніми халатик. Я послухаю тебе”.

Вона слухняно і якось приречено потягла за вільний кінчик пояса, зав’язаного бантиком, поли халата розійшлися, дівчина кумедно стріпнула плечима, халатик впав на підлогу позад неї.

І раптом Андріан здригнувся — Надя Стригаль нагадала йому дочку. Вираз обличчя, рухи, голос — все як у Тетяни. І що найхимерніше, в Тетяни теж було хворе серце. Вона не перший рік стояла на диспансерному обліку. Ревматизм.

Андріанові стало моторошно, навіть страшно.

“Ти працюєш?”

“Так”.

“Повернися спиною… Дихай… Не дихай… Де працюєш?”

“Я медсестра”.

“Так… Затримай дихання… Так… То, значить, ти наполягаєш на радикальній корекції?”

“Так…” — мовила дівчина невпевнено.

“Готуйте на завтра на операцію, — рішуче мовив професор. — Оперуватиму я”.

“Спасибі, професоре… — Дівчина стояла перед ним роздягнена, зворушливо худа. — Але скажіть, професоре, я житиму?”

І раптом… Це було несподівано, недоречно, дико — професор розсміявся, басовито, щиро:

“А ось цього, дитинко, ми не можемо тобі сказати!”

Андріан не витримав, підхопився рвучко з місця і крикнув:

— Ворожбите! Це неправда! Це…

— Гадаєш, такого не може бути, Андріане? Але ж ми моделюємо, доводимо до екстремуму кожну людську рису характеру… А втім, прошу…

На екрані зарябіло, зображення гойднулось, потім з’явилися чіткі обриси. Професор знову сказав:

“Готуйте на операцію. Завтра оперуватиму я”.

“Спасибі, професоре… Але скажіть, професоре, я житиму?”

Запанувала глибока тиша. Обличчя професора було незворушне, лише зморшки довкола очей поглибшали і десь на денці темних зіниць жило, пульсувало щось приховане, невимовлене.

Жінка, схожа на казкового гномика, дивилась розпачливо і беззахисно, ніби не Надійка Стригаль, а вона сама стояла перед професором, і ніби вона сама щойно поставила таке просте й водночас таке складне питання.

Хвилина тиші була нестерпно довгою.

Надя Стригаль ступила крок назад, перечепилась об свій халатик на підлозі, але не підняла його, переступила, повернулась обличчям до дверей і поволі рушила з кімнати.

Жінка підхопилася з місця, підняла халатик і накинула дівчині на плечі, потім зупинила Надю майже силоміць.

“Вдягнися, вдягнися, Надійко, — сказала так тихо, немов хотіла, щоб її слова не почув професор. — Все буде гаразд, все буде добре. От побачиш…”

Надя безвільно зав’язувала поясок халата.

“Спасибі… Велике спасибі…”

“Нехай зайде наступний хворий!” — голосно мовив професор.

Екран згас.

Андріан з Михайлом довго сиділи мовчки. Нарешті Андріан запитав:

— Як розуміти це все, Ворожбите? Навіщо ти нам це показав?

Ворожбит відповів не зразу, ніби вагався:

— Я можу помилятись, Андріане, але… Скажи, про що ти зараз думаєш?

— Я думаю про свою дочку…

— Ти думав про неї і в хвилину нашого знайомства біля третього пульта.

— Ні, тоді я не думав.

— Помиляєшся, Андріане. Думав, але не помічав того. Ти весь час про неї думаєш… Ви живете не разом… — запитав чи ствердив Ворожбит.

— Не разом… Я дочки вже не бачив.

— Ти такий поганий батько?

— Не знаю…

Андріан відчув, як повіки його обважніли, а в очі ніби хто сипнув піску, наринули спогади…

…Це вже скільки років минуло… Коли вони розлучилися, Тетянці було сім років… А нині вже сімнадцять… Того вечора… Саме той вечір чомусь запам’ятався надзвичайно гостро… День народження Тетянки. Якраз минуло трохи більше року відтоді, як вони розлучилися… Він приїхав з Києва несподівано для самого себе, зірвався з аспірантського гуртожитку, де щоночі снилася дочка, з якою він уві сні ходив вулицями якогось фантастичного міста, розмовляв, радився… Уві сні… Коли літак приземлився у Вінниці, вже вечоріло. Взяв таксі і приїхав до будинку. Після розлучення жодного разу Андріан не приїздив до Людмили і до дочки. Спершу часто дзвонив — Людмила клала трубку, лиш зачувши його голос, кидався писати листи, коли оживало в душі щось — відповідей не було. Окрім аліментів, часто надсилав гроші — до них Людмила була більш терпима, назад не повертала… А коли піднімався сходами на третій поверх, то чомусь навіть вірилось, що, можливо, вони порозуміються… “Ми ж обоє помудрішали за цей рік. Принаймні постаршали. І, можливо, саме цієї краплини мудрості нам не вистачало колишнім, молодим, і запальним, і страшенно самостійним”. Він зупинився перед дверима й подзвонив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері рипнули і… На порозі він побачив Людмилу. Вона ніби аж помолодшала, була в новому блакитному халаті, нова зачіска, волосся пофарбоване… Людмила ніби й не здивувалася і мовила достоту