Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81"

так, як колись, спокійно і байдуже:

— А-а… Це ти…

— Добрий вечір, — мовив Андріан, ніяково усміхаючись, і ступив крок, аби зайти.

— Що ти хотів? — запитала вона холодно. Стояла на порозі, перепиняючи дорогу.

— Сьогодні в Тетянки день народження…

— Так. Я не забула. Що ти хочеш?

Він нізащо не хотів усвідомлювати ганебність цієї ситуації, він ще намагався вдавати, що не чує, не розуміє її слів, її погляду… З кімнати долинув приглушений чоловічий голос… Чи, може, то лиш здалося?

— Тетяна вдома?

Людмила вдавано спокійно позіхнула:

— А чому це тебе цікавить?

У кімнаті хтось голосно увімкнув музику, записи оркестру Кемпферта, хтось из однокурсників подарував ті платівки Андріанові на день народження.

— Я хотів би… побачити дочку…

— За сім років не надивився? — це було сказано спокійно, виразно, без будь-якого хвилювання у голосі.

— Не надивився… — Андріан намагався усміхнутися.

— Чого ти приїхав?

Він простягнув Людмилі пакунок (у ньому було пальто для Тетянки), вона взяла його і байдуже поклала десь позад себе. Не подякувала, взагалі нічого не сказала.

Андріан стояв і дивився на жінку, з якою прожив вісім років і яку колись по-справжньому кохав… Кохав? Колись…

Відчув, як остання напнута струна обірвалася десь усередині. Взявся рукою за дверну ручку… Людмила гадала, що він намагатиметься зайти, вся напружилась… Але Андріан просто відштовхнув її брутально, аж зовсім нестямно, і зачинив двері. Довго стояв у напівтемному коридорі. Нарешті рушив донизу…

— Чому не знаєш? — запитав Ворожбит. — Бо не хочеш знати?

Андріан довго мовчав.

— Бо не хочу знати… — нарешті витиснув з себе.

Об’єктив телекамери обмацував його поглядом.

— І ти ще нічого не зрозумів? — з подивом запитав Ворожбит.

— Що я маю зрозуміти? — кинув Андріан роздратовано.

— Ти хочеш усе забути, збайдужіти… Але ще не забув і не збайдужів, хоча й намагаєшся вже скільки років… Байдужість — справді гарний захисток для будь-кого, але найсильніша отрута для довколишніх… Той професор, якого ви щойно бачили на екрані, теж був байдужий… Ти знаєш, чому померла Надійка Стригаль? — запитав Ворожбит так, ніби Надійка була не його власною вигадкою, а справді живою людиною.

— Вона померла? — скрикнув Андріан.

— Ти все ще нічого не хочеш розуміти… Ти хочеш змінити на краще природу людини, хочеш втрутитися в генотип… Власну хворобу хочеш лікувати в цілком здорових… Даруй за відвертість… Але мушу запевнити, що байдужість не є рисою характеру чи успадкованим комплексом. Це одна з реакцій самозахисту від утоми чи складності проблем… Скажімо, навіть я відчуваю, як ви стаєте мені дедалі байдужіші, і навіть ти, Михайле… Ви вдерлися до мене серед ночі і виснажуєте, вимагаєте відповіді на такі складні питання… Але я ще скажу… Байдужість — це захист себе за рахунок інших. Можеш, Андріане, залишити для себе цю істинну думку про переваги людей, котрі не можуть рубати з плеча, котрі кожен свій крок підпорядковують вимогам довколишнього. Можеш залишити цю думку, як своєрідну програму для внутрішнього користування… Принаймні можу з певністю сказати, що цей тип людей кращий за егоцентристів… Але, шановний Андріане, на жаль, ти сам до цього типу не належиш… Ти точнісінько такий, як той професор, котрого щойно бачили на екрані. Але, знаєш, Андріане, чим ти відрізняєшся від нього? Тобі ще болить, ти ще не збайдужів, а він уже захистився панциром від усіх трагедій довколишніх… Тебе останнім часом щось мучить, Андріане. Чи не так? То росте панцир байдужості. Ти стаєш черепахою, Андріане. То кам’яніє твоя душа, використовую ваші звичні словосполучення, бо особисто я сказав би інакше — ти накопичуєш заряд на бета-кламах, запитай Михайла, він тобі пояснить, що це означає… І вирішуй сам — добре це чи Погано. Принаймні можеш втішати себе тим, що черепахи довго живуть, і тим, що колись ти зможеш щиро сміятися навіть тоді, коли бачитимеш трагедію… Більше нічого не можу сказати.:. Я геть виснажився… Залиште мене… Надовго залиште… Цю добу я не буду працювати, Михайле…

За вікнами сіріло.

— І не забудь купити яйця, — голосно додав по паузі. — Дружина просила нагадати.

Володимир Заєць
НЕ ДОСЯГНУВШИ МЕЖІ
1

15/01 БВ Тремпс сидів у своїй однокімнатній квартирі на складному стільці й чекав сина. Квартира була обставлена найнеобхіднішим — строго й скромно, як і належить солдатському житлу: три складаних стільці (для кожного члена сім’ї по стільцю) і складаний стіл, покритий грубим сірим пластиком.

На стіні на рівні людського зросту — червоний ґудзичок термінової сигналізації для виклику поліції; трохи вище — портрет Головного Батька Всіх Солдатів у повній парадній формі. Його мавпяче личко було скривлене в гримасі, яка мала виражати величність.

15/01 БВ Тремпс побожно подивився на Головного Батька й прошепотів:

— Даю тобі священне слово солдата А, що син мій буде гідний славного імені солдата В.

Цей день з самого початку був невдалим. Ще зранку 15/01 БВ Тремпс через неуважність забув віддати честь середньому офіцерові їхнього дому-казарми. Це було непростимим порушенням Статуту Поваги й Статуту Покори. Офіцер більш-менш лагідно покартав неуважного солдата, після чого в того довго боліло вухо.

Додому 15/01 БВ Тремпс мав іти тільки завтра. Адже батько сімейства — солдат А — перебуває в домі-казармі 5 днів і 2 дні вдома. Мати сімейства — солдат Б — має бути в домі-казармі 4 дні і 3 дні вдома. Діти — солдати В — перебувають у школі-казармі всього лиш 10 годин на добу і цілих 14 годин — вдома. В певних колах почали говорити, що це прояви лібералізму. І до цього найближчим часом мали прислухатись. Бо не таке це слово “лібералізм”, щоб вимовляти його намарне.

О 10-й годині 43 хвилини начальник дому-казарми викликав солдата А 15/01 БВ Тремпса до себе і сказав з докором:

— Ось полюбуйтесь, що нам передали по службовому каналу про вашого сина солдата В 16/01 ВГ Тремпса.

15/01 БВ Тремпс стояв струнко й читав інформативне повідомлення для службового користування. Все всередині в нього завмирало від горя, проте жоден м’яз на обличчі не здригнувся, бо саме так мав поводитися справжній солдат великого міста-імперії.

Раз на квартал у школі-казармі проводилися заняття з літератури й пропаганди. На минулому занятті вони розбирали написане генералом-письменником А оповідання, в якому йшлося про те, як розумний і відданий ідеалам міста-імперії солдат В запідозрив матір солдата Б в непростимих симпатіях до сусіднього міста-імперії; за цілком достовірними повідомленнями військового імперського агентства інформації, там по жеребку вбивали кожне десяте немовля для вироблення мужності у солдатів, а старих людей перетоплювали на