Читати книгу - "Green Card"

посередині й дереться:

– Будь ласка, рекрути!

Увечері розбираємо й чистимо гвинтівки. Дріл декілька разів показує, як це робиться. Як завжди, знаходиться декілька геніїв, що піддають нам присідань, віджимань і стрибків. Дух мастила заспокоює. Наче колись. Розбірка не складна, але багато дрібних деталей. З утіхою протираю затвор, мимоволі гладжу приклад. Джарвіс колупається поряд.

– Наче дівку гладиш.

– Гвинтівка краща. Як гарно прочистиш, ніколи не відмовить.

Нік гиготить, поблискуючи зубами.

– Розвеселились, коміки? Push up![27]

Віджимаємось, доки в очах не йдуть широкі жовті кола. А тоді ще разів із п’ятдесят. А тоді ще. До самого відбою…

– Дене, ти спиш?

– Хер там. В мене рука звісилась, а назад не викину.

– Помогти? Тільки тоді висадиш мене нагору.

Джарвіс пирхнув, наче кінь. Постіль зарипіла. На двох віджались із тисячу разів. Руки болять, наче перебиті.

Нік нормальний хлопець. Колись його предків привезли в Луїзіану й примусили горбатитись на плантації. З рідних тільки бабуся. Вона – мамбо[28]. Це так, по секрету. Нік завів розмову, як побачив мій амулет. Якось увечері, у фрі-тайм, ми прали форму. Мій амулет висунувся з футболки. Нік зиркав, я вже грішним ділом подумав, що цей здоровань надто прогресивний рекрут.

– Ти бокор[29]?

– Хто?

– Ну, бокор, в тебе знаки на шиї.

– Не знаю, про що ти. Це амулет – бабуся дала.

– То вона мамбо?

– Хто?

Отак, слово за словом, ми й збалакались. Нік добряче допомагає мені з мовою. Сержанти з Півдня, і їхню мову я розумію через слово.

Цілими днями рукопаш або MACMAP. Підйом, зарядка й бої. Удар, ще удар. Блок. Захват, кидок. Дріл шаленіє:

– Різкіше! Удар! Kill! Не чую, паскуди!

Kill! Kill!

У роті капа, слина тече, як у собаки. Форма запилюжена. Лікті й коліна позбивані. Рекрут Мелоун ригає. Його трясе, судомить. Дріл підбіг, ухопив під пахви. Хлюпнули водою, ляснули по щоках.

– Тягніть у медпункт!

Сусід скинув Мелоуна на спину й попер, наче пораненого. Заняття тривають. Ми в шоломах й захисті, як футболісти. В кожного дрюк з м’якими подушками на кінцях. Це pugil-stick. Через решітку ні чорта не видно, тільки голова метляється. Набалдашник гепає по чому попаде. Пилюга забиває ніздрі, набивається в рота. Довбана капа – слина летить, як у бульдога. Запускають по двоє в будівлю. Дві стіни, два входи. Під ногами пісок, зверху маскувальна сітка. Сигнал дріла, й лупашимось, аж поки хтось не впаде чи інструктор не свисне.

Один, другий, третій – піт випікає очі, ноги дрижать. Скільки ж їх іще? Мій світ – маленький прямокутничок у перехресті прутів маски. Як тільки його заступають, гупає довбня, летить піт, слина, скрипить пісок – й знову чисто. Я молотив, наче ціпом, виконуючи єдину комбінацію – боковий у голову, під коліно й навідмаш головою. Примітивно й простенько, але працює. Головне – ніхто не бачить. О, знову потемніло. Лупаш!

Я – фарш. Руки, ноги – у фіолетових плямах й багряних розводах. Вдихаю – грудина пече. Голова наче дзвін. Можу лежати тільки на боці. Хоч світло давно не горить, під повіками лопаються яскраві вогні.

Зверху рипить постіль.

– Ти як, бро?

– Голова гуде, сука.

– Ми думали, в дріла очі вилізуть. П’ятнадцять рекрутів ухекати!

– Ага. Щось я психанув.

Нік пирхнув. Поряд замурмотів хлопчина, рипнула постіль, хтось голосно захарчав – кубрик спить.

Знову понеділок. Тижня ніби й не було. Ми в здоровенному басейні. Руки схрестити на грудях, крок уперед. Перша шеренга шурхонула камінцями. Я в другій. Одяг швидко намок, черевики тягнуть на дно. Насилу догріб. Але це був тільки початок.

Ненавиджу воду! Річки, моря, океани, особливо басейни. Поки плавав, вихлебтав не один літр гидкої хлорованої води.

З середини тижня проходимо смугу перешкод. Колоди, грязюка, сітка з канатів – пройшов за п’ятдесят хвилин. Можна й швидше, якби не тягти відстаючих. Але так не можна. Дріл верещав, як на пуп, і ми тягли, матюкаючись, спльовуючи тягучу слину.

Кінець четвертого тижня першої фази. Суцільні тести. Змагання взводів, змагання рекрутів. Кожен взвод оцінять і дадуть нагороди. Якщо нічого не отримаємо й похерим змагання – нам дупа. Дріл не шуткує.

Бігаємо, маршируємо, виконуємо вправи зі зброєю. Дріл яриться – ще не взяли жодного кубка. Хлопці мокрющі, хекають. Підтягування. Рекрути вишикувались навпроти турніків. Інструктор ганяє перед шеренгою:

– Рекруте Раш!

У мене й ноги затерпли.

– Ай-ай, сер!

– До снаряда!

– Ай-ай, сер!

Хлопці дивляться, не змигнуть. Спиною чую. Команда, шорстка трубка в долонях. Перші десять гарно пішли. На п’ятнадцяти руки налились. Двадцять. Жили тріщать. Плечі горять. Тягну. Зараз спинюсь і ляпну жабою під турнік. У голові гупотить молот. Щось кричить дріл. Забити на це. Перестану, як тільки руки відірвуться.

Дріл щириться.

– Двадцять сім разів! Жахнули всю учебку!

Хлопці раді. Гарний настрій дріла – спокій рекрута. Долоні горять, наче на плиті тримав. Завтра здихатиму від крепатури. Але зараз адреналін, порву кого хочеш.

Наврочив. Ледь п’ятнадцять хвилин минуло – pugil-stick.

Цю ніч спали в казармі. Інший взвод півночі ганяв навколо, заспокоюючи дріла.

– Продути клапани! Надіти протигази!

Нас чекає газова камера. Хлопці нервують. Чого б це? Ми ж захищені. Строєм заходимо в простору будівлю. Інструктор зриває чеку з гранати. Мутний дим пирхнув широким струменем. Двері, вікна зачинені.

– Зняти протигази!

Твою мать, як же ж щипає! Намагаюсь затримати дихання. Рахую про себе. Двадцять… Сорок… Сука!

– Надіти й продути протигази!

Тепер ці намордники до сраки. Як не продувай, а газу там на гарний нюх. Скельця затягло, дихачку забило. Тягне блювонути. Терплю як можу.

– Зняти протигази!

Так декілька разів.

Нас виводять. Хоч газ сльозоточивий, але тече звідусіль. Нічого не бачу: сльози, шмарклі змішались у єдиний потік. Дере в горлі, хочеться кашляти, але тримаюсь. Ось Тейлор кашлянув, й поперло верхом і низом. Дріл зморщився.

– Шо, дівчатка, щипає? Це безкоштовне щеплення від грипу.

У мене тільки шмарклі – в камері посидів, й «огірок».

Шикування в п’ятницю. Я попереду другого загону. Лідер. Перемоги в підтягуванні й pugil-stick викинули мене вгору. Наш взвод узяв два кубки. Дріли задоволені. Перша фаза закінчилась.

Довжелезний автобус вирулює за територію. Шостий тиждень – «Weapons Training». Ми з гвинтівками, сидимо по двоє. Їдемо на базу Кемп-Пендлтон.

Духота, тхне потом. Автобус колихає, потроху всі задрімали. Навіть дріл, що обіцяв особисто надерти зад тому вишкребку, що задрихне, схилився на руки й засопів.

«Бас» чмихнув й зупинився. Швиденько вишикувались і пішли отримувати спорядження. Від речей