Читати книгу - "Пан Халявський"

того ж напишуть до начальства його, і він позбудеться «кондиції» назавсіди. Се його спиняло, і він дав нам повну волю в усьому. Вдень ми невідлучно були в паничівській, куди нам приносили ситі й багаті сніданки. Ми їх знищували, курили люльки, слухали різні повісті, що розповідав наставник наш про подвиги бурсаків на вечорницях та вулицях у місті, нічних наскоках на баштани й шинки за містом, викрути, коли попадалися й боронили товаришів, та ще всяку всячину. Багато чого з того ми ховали в пам'яті нашій, щоб скористуватися при нагоді. В дім приходили тільки на обід, чоломкалися з батеньком та матінкою, обідали, додержуючись скромності й поштивості, що їх навчив нас великий у сьому предметі муж, студент філософії Гнат Галушкинський. Після обіду, повернувшись у паничівську, ми лягали спати, щоб бути бадьорими й вночі, а потім бралися готуватися до наступних вечорниць. Від руху та непомірних веселощів, якщо ми не могли тоді заснути, ментор наш давав нам випити по добрій чарці горілки, пояснюючи, що вона дає сон, а сон зміцнює людину і дає їй силу! А сила вельми потрібна людині повсякчас і за всяких обставин; ergo, — примовляв реверендисиме, — горілка прекорисна річ і тому не слід ухилятися від неї. Нам сей засіб подобався, і ми знаходили в ньому втіху. Правда, я не повинен був пити горілки, бо через молодість не одержав ще благословення голити бороду й дозволу на все, як старші брати, та доміне спонукав мене й наводив якийсь латинський вірш, — не пам'ятаю вже, — за яким кожний, хто бажав собі добра, повинен неодмінно пити. Скоряючись перед латинськими мудрецями, я пив, але небагато — голова не могла видержати, а брати, навпаки, могли пити багато й не п'яніли. Така була в них щаслива натура!

І за обідом, коли були батенько й матінка, і на вечорницях, при сторонніх людях, в нашому розумному товаристві треба було нам іноді передати думки свої так, щоб інші не зрозуміли. Що тут робити? Досвідчений наставник наш відкрив нам таємничу бурсацьку мову. За один клас ми збагнули її і вільно могли нею говорити. На мою думку, ся мова — паросток латинської, важкої, нелегкозбагненної, нестерпної мови. І чом би не кинути овсі всі ті іноземні мови, за котрими, як хвіст, тягнеться граматика з своїми дурницями? А тут як легко й зручно! Ось вам приклад. Замолоду я твердо знав слів десять латинських, розумів і значення їхнє; та тепер — хоч зараз убийте мене! — не пам'ятаю нічого; тою ж бурсацькою мовою я можу й тепер вільно про все говорити. Прелегка й презвучна мова, гідна того, щоб її всі вживали більше, ніж тепер французьку, за вивчення якої французькі мусьї — на зразок Галушкинських — беруть тисячами й мордують дитину років три; а сю мову можна без книжки зрозуміти за півгодини й без копійки. Яка ощадність навіть і в часі!.. Навіть прекрасна стать захоплено прийняла б сю мову, бо нею можна висловлювати всі найтонші ніжності солодше, ніж французькою; не треба гугнявити, а говорити яскраво; до того ж, якщо забажається, можна пояснити свої почуття відкрито й приховано… Та, видно, не нам переучувати людей!..

Під час одного обіду, коли доміне Галушкинський упорався з другою тарілкою жирного з індичкою борщу й старанно серветкою, як водиться, витирав піт, що зрошував його обличчя й шию, батенько спитали його: «А що? Як хлопці вчаться, й чи нема за ними яких пустощів?» Тут доміне заради решпекту підвівся, Як то завсіди робив у таких випадках, і в добірних висловах пояснив усі успіхи наші (про які нам і не снилося) і в конклюзію, себто на закінчення, сказав, що ми «золоті паничі».

Помітно було на батеньковому обличчі щире задоволення, і вони націдили крихітну чарочку вишнівки й підсунули інспекторові, сказавши з вимушеною байдужістю: «Пий, доміне!» Доміне Галушкинський підвівся, поштиво випив, і, подякувавши за честь, утерся з насолодою, й, сівши як перше, сказав Павлусеві: «Доміне Павлусю! Не могентус украдентус сієус вишневентус для вечерницентус?» І брат, не запинаючись, відповідав: «Як разентус, я украдентус у маментус ключентус і націдентус з погребентус пляшкентус». Треба було бачити, як подіяла ся розмова на батенька! Вони були розумна людина й надзвичайно любили вченість. Як же то було їхньому батьківському, ніжності до нас сповненому, серцю чути, що діти його так удосконалилися в науці, що хоч і при ньому говорять, та вони не розуміють нічого? Почуття його можуть збагнути й теперішні батьки, чуючи дітей, що провадять розмову такого змісту французькою мовою, і так само не розуміючи в ній жодного слова.

Очі в батенька засяяли радістю, щоки зашарілися; вони глянули на матінку таким поглядом, у якому виразно позначилося запитання: «Ну що, як воно?» — і в першу хвилину захоплення вже не націдили, а від щирого серця налили з свого кухлика велику чарку вишнівки й, поляскавши інспектора по плечу, сказали ласкаво: «Пийте, пане інспекторе! Ви заслужили своєю працею, морочачись з моїми хлопцями».

Доміне Галушкинський, як годиться, одержуючи від добродійника якусь ласку, підвівся, вклонився батенькові низько, подякував за втішне схвалення посильної праці його, сів, повторюючи поклони, і насолодився, випивши чарку до дна, і закінчив похвалу сьому напою риторичною фігурою: «Такий напій навряд чи й боги на Олімпі п'ють у святні дні».

А з матінкою було зовсім протилежне. Ох, як вони глянули на інспектора скоса, коли він заговорив невідомою їм мовою; а ще більше, коли відповідав Павлусь. Та коли батенько з своєї чарки приділили інспекторові вишнівки, та ще й у велику чарку, тут матінка не видержали, а сказали батенькові просто:

— Змилуйтеся, Мироне Йосиповичу! З чого се ви взялися так розливатися вишнівкою? Таж у нас її не море, а тільки три бочки. Та й за що йому така дяка понад умовлене?

— Текле Зіновіївно! — відповідали батенько поважно. — Не бентежте сю хвилину мого батьківського серця, сповненого радості. Я в сей момент не тільки чарку вишнівки, а й усю вселенну віддав би панові інспекторові.