Читати книгу - "Пан Халявський"

NB. Батенько при якійсь радості завсігди говорили таким високим штилем і голосніше як звичайно.

— Вселенну як хочете, мені до неї нема діла, — відповідали матінка, — кому хочете, тому й віддавайте: не я набула те добро, а вишнівкою я не згодна розливатися. Се інша річ.

NB. Матінка, як на той час, то були неписьменні, а тому й не могли знати, що ніяк не можна відокремити вишнівку від вселенної. Та звісно: хоч куди перенесіть вселенну, а вишнівку де лишити? На чому її утвердите, поставите? Ніяк неможливо.

— Я ж тільки чарку й налив, — сказав батенько, — здається, чарка вишнівки варта тої радості, яку ми маємо, чуючи дітей наших, що говорять іноземним діалектом?

— Справді що іноземний! Ніхто й не зрозуміє його, — сказали з явним невдоволенням матінка. — Та щось заверне він на вечорниці й крадіжку. Страшно слухати!

NB. Я довго не міг збагнути, чому матінка, неписьменні, а швидше, ніж батенько, котрі були, навпаки, розумна людина й любили вченість, зрозуміли, про що казав доміне інспектор? Вони якраз розчули «вечорниці» й «украд», а батенько і з ученістю та проґавили всю суть. Тепер уже мусьє гувернер одного з онуків моїх пояснив мені, що інколи людина й без ума, а скаже слово або вчинить таке, чого розумному й на думку не спаде, «і що, — додав він, — мати ваша, як жінка, обдарована була…статестичним почуттям». Що матінка були жінка — се так; але щоб мали таке почуття, — я в них не помітив, і вони не признавалися. Мені здається, що оте сталося так собі, без усякого почуття.

На її зауваження батенько заперечили: «Се, матінко, тому, що ви овсі не знаєтесь на язиках».

— Бачите, які ви стали невдячні, Мироне Йосиповичу! А пригадайте, як ви посваталися за мене й навіть у перші роки подружнього життя нашого ви завсіди хвалили, що я вмію дуже вправно готувати, солити й задимлювати язики; а тепер уже, через вісімнадцять літ, дорікаєте мені явно, що я не знаюся на язиках. Гріх вам, Мироне Йосиповичу, за таку фальш! — І матінка мало не заплакали: так їм було кривдно!

— Змилосердьтесь надо мною, Текле Зіновіївно! — майже скрикнули батенько й кинули назад піднесену вже до рота кісточку смаженого поросяти, що її гадали обсмоктати. — Ви завсіди криво тлумачите. У вас у голові й стільки кебети немає, щоб зрозуміти, що я не про яловичі язики говорю, а про людські. Якщо ви їх не знаєте, то й мовчіть.

— Принаймні я маю свій язик і знаю його краще, ніж ваш, і тому кажу ним. що думаю. Кажу й завсіди скажу, що дитячий язик, не той, що в них у роті, а той, яким вони говорять не по-нашому, язик дурний, злодійський, непристойний.

NB. Матінка мали багато природної хитрості. Бувало, як помітять, що вони кажуть якусь нерозсудливу річ, то одразу ж викрутяться й заговорять про інше. Так вони й тут учинили: побачивши, що невлад стали казати про скотські язики, одразу відійшли від предмета.

Батенько, щоб більше матінці допекти, стали кепкувати з них і просили доміне інспектора проекзаменувати й нас з іноземної словесності.

Петрусь на поставлене запитання відповідав бойко і отчотисто (слова, що я схопив нещодавно в одній газеті, а значення їхнього зовсім не розумію); батенько всміхнулися під захоплення. Дійшла черга до мене, і доміне спитав: «У когентус луччентус голосентус — у Гапентус чи у Веклентус?» Запитання було легке, щоб його зрозуміти, та й з моєї галузі. Для тих, що не знають бурсацької словесності, я перекладу: «В кого, мовляв, кращий голос — у Гапки чи у Векли!» Се були дві дівчини, котрих доміне Галушкинський учив співати зо мною різні кантики. Я міг би одним словом розв'язати задачу, сказавши, що мовляв, «у Гапки», бо в неї, справді, був незвичайно дзвінкий голос, від якого мене мов морозом дерло по спині. Та я був матінчиної комплекції: чого мені не хотілося, ні за що не скажу й не зроблю ні за які мільйони, і хоч буде то найсвятіша правда, а мені не подобається, то я й не погоджуся ні з ким, що то була правда. Бачучи, що матінці, котрі мали огиду до всякої вченості, не подобається наша іноземна словесність, зважився прикинутися нетямущим нічого й мовчав… мовчав, не слухаючи ніяких переконань, натяків і спонукань доміне Галушкинського.

Батенько, розізлившись, уставши з-за столу й проходячи повз мене, дали мені такої щипки по голові, що в мене сльози полилися в три ручаї, й пішли одпочивати.

NB. У батенька рука була дуже важка. Матінка ж, навпаки, погладивши мене по голові й обтерши гіркі мої сльози, взяли за руку, повели в свою комірчину й надавали мені всяких ласощів та, посадивши мене з усім моїм надбанням у себе в спальні на лежанці, сказали: «Зроби ласку, Трушку, не переймай нічого німецького! (NB. Відомо вже, що матінка були неписьменні й до того необізнані з світським становищем, що не знали різниці між німецькою і латинською державами. їм і на думку не спадало, що сі різні між собою народи говорять різними мовами. Як на їхнє поняття, всі — німці та й німці). Ти й так від природи дурненький, а як навчишся всякої премудрості, то й зовсім здурієш».

«Вікопомний вислів! Його слід би написати золотими літерами на публічному стовпі кожного міста. Додержуючись його, скільки молодиків від дверей школи повернулися б пристойно мислячими й достойно б жили: а то, не маючи власного розуму й поринувши в безодню премудрості, але зрозумівши її криво, гублять потім себе й розбещують інших».

Сей роздум помістив у моїх записках один з багатьох племінників моїх, котрий хоч і був записаний у студенти, та, додержуючись застереження матінки моєї, далі сіней університетських не доходив, навіть і в карцері не бував. А проте був розумна голова!

Матінка