Читати книгу - "Паруси над степом"

зведення Радінформбюро, переписане від руки. В ньому говорилося, що найважливіші наші південні порти і місто білих ночей мужньо витримують натиск піратів.

Бітт-Бой перейшов на діловий тон:

— Це треба перекласти, додати наші коментарі і розповсюдити…

— Яким чином?

— О, ти знаєш, у нас є чудо-машина.[8]

— Добре! — Ассоль не могла приховати радісного збудження. — Сьогодні вночі зроблю.

— Може, ви думаєте розташуватися тут, на своєму трухлявому ковчезі? — посміхнувся він. — Ні, дорогенька, перебирайтесь на Зелений острів. Там затишніше. І ми прийдемо туди. Від руки перепишемо український текст. Ти приготуєш зеленим пілюлю — хай глитають! Хай не брешуть! А ми своїм — радісну звістку, щоб до землі не гнулись.

P. S. Грей питав колись: чи не занудить від іноземної?

Думаю, він одержав переконливу відповідь. Сам бачив, як метушилися по бухті зелені, а з ними й зурбаганські посіпаки, як ганялися за нашими ластівками. Значить, і артиклі воюють!

…Через кілька днів хлопці знов навідалися у шкільний сад: не давала їм спокою таємнича знахідка. Ось той кущ… Еге-ге, ямка пуста! Хтось забрав музику! Невже німці? А може, Грицько в іншому місці закопав? Хлопці залізли в гущину. Довго рачкували поміж вишеньками — одна лобода, калачики, оплетені павутинням. Очевидно, сюди, в комашине царство, давно не навідувались люди. Вже хотіли брати повертатись додому, коли це Валько торкнув носом лопуха.

— О, дивись, гніздо якесь!

Справді, під лопушаним листом притаїлося гніздо, не маленьке пташине, а велике, вистелене соломою і пухом.

— Та тут і крашанки! Раз, два, три… цілий десяток!

Яйця були курячі; либонь, вони довго пролежали в садку, бо вже й потемніли. Валько потряс одне яйце над вухом і скривився — бовтки.

— Льонь, давай картуз!

Малий підставив рябого «мухомора», і брат склав яйця в картуз. Від них, навіть крізь шкаралупу, тхнуло бридким. А якщо поб’ються?..

— Слухай, на дідька нам бовтки?

Брат постукав пальцем по Льоньчиній голові:

— Немає в тебе фантазії. Пуста макітра…

Валько взяв картуз обома руками за обідок, і хлопці, обминаючи зенітку, пішли вгору, до школи.

— Оно бачиш того фріца? — труснув брат чуприною.

Під школою, насунувши пілотку на лоба, сидів молоденький німець і жалібно пілікав на губній гармошці.

— Бачу… А що?

— Поклич сюди. Говори: ком гер, пан офіцер. Вони люблять, коли їх офіцерами величають.

— Ти що, бугили наївся? — зрозумів нарешті Льонька. — Забув історію з Адиком?

— Гукай. Пригостимо «пана» яєчнею.

Під ложечкою у малого засмоктало, проте спокуса була велика, і Льонька писклявим голоском покликав солдата.

— О, яйки! Карашо, карашо! — відгукнувся зенітник.

Вухатий німець з рожевими губками, з рожевими щічками — ну просто засватана дівка! — облизуючись, помацав смердючі яйця і не гарикнув, не замахнувся чоботом, а широко розставив кишеню. У Льоньки трусилися руки, коли він обережно перекладав бовтки з «мухомора» в бездонну торбу штанів. А фріц, ласо мружачись, повторював за кожним рухом:

— О, яйки! Зер гут, карашо…

Заглянув на дно картуза (чи не приховали, бува, Івани й для себе трохи добра?), переконався у їхній чесності й великодушно тицьнув братам по сигареті.

З відстовбурченими кишенями німець пішов до школи, весело витинаючи на гармошці. Хлопці наче приросли до землі: повернеться вухатий чи ні? Як тільки солдат зник за дверима школи, вони рвонули до річки — тільки лопотіла стежка під ногами, тільки мелькали над головою кущі. І весь час учувалось, ніби хтось гупає позаду…

Дома, коли страх пройшов, заходились реготати:

— Що він зробить з бовтками, отой капловухий?

— Уявляєш: запросить фріців. Скаже: «Камради, будемо їсти яйки!» — і на сковороду…

— А тоді комендантові — під самого носа…

— Той бере виделку і…

— Ве-е! — скривився Валько. — Іди під три біси з своєю яєчнею!

Насміялися донесхочу — аж під грудьми закололо. Вже були вгамувалися, коли це брат нюх-нюх облупленим носом:

— Ти бовток не роздавив?

— Та ні, віддали ж усі…

— Тьху! Це ж твій «мухомор» так смердить! Закинь його геть!

Довелося розпрощатися Льоні з картузом. А жаль, зручна посудина була. І рибу ловить можна, й вишні рвати, і землю носить, та й від сонця надійний захист.

Сидять хлопці дома, а думки їхні — там, біля школи.

— Може, сходимо, га? — нерішуче каже Льоня. — Переодягнемося — фріц не пізнає, їй-право!

Натягли дрантя на себе — і гайда в село. Стали віддаля, роздивляються. У дворі школи німці гирготять, а тут, на вулиці, нікого, крім якогось хлопчини, не видно.

— Здається, Адик, — приглядівся Льонька.

Підкралися ближче: справді — Адик! Сперся спиною на паркан, кулаком сльози розмазує.

— Чого ти ревеш? — гукнув йому Валько.

В Адика очі запухли, на щоках — брудні патьоки.

— Німець мене побив, — хлипає Адик. — Я осьо з котьолками… до кухні прийшов, — шморгає носом. — Один перестрів, з гармошкою. «Ком гер», — каже. Вийняв руку з кишені і… по морді… смердючим по морді мене. А тоді — чоботом, чоботом! — Адик заревів ще дужче.

— Ай-я-я! — Валько скрушно похитав головою. — За що ж він тебе?

— А я знаю? Я ж нічого… осьо з котьолками. Суп офіцерам.

Під парканом, дійсно,