Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

якась „Мортадела“. Так і не пощастило мені з’їсти нормальну канапку в тій Німеччині. Я би там жити ніколи не зміг.

Галина зітхає з полегшенням, побачивши вивіску готелю, в якому для неї з Олесем заброньовано номер.

### 1950—2000

В одній із кімнат помешкання бабці Софії була її кравецька майстерня. Відколи музичні плани поламала війна, бабця відкрила в собі талант до шиття одягу, чим і заробляла ціле своє життя. Про її майстерність переповідали легенди, і стати її клієнткою вважали справжньою честю. Бабця вміла не просто досконало виконати замовлення — вона вміла створити для жінки її власний стиль. Галині страшенно подобалося спостерігати, як до бабциного помешкання вперше обережно заходять невпевнені жіночки, невміло вбрані та занадто яскраво нафарбовані, неодружені чи на тій стадії подружнього життя, коли виникає потреба терміново щось змінити, щоби не втратити все. Бабця Софія пильно вдивлялась у нову клієнтку, пропонувала кави і за неквапливою розмовою поволі вибудовувала жінці нову подобу. При тому сама бабця Софія говорила мало — вона розпитувала, уважно спостерігаючи за манерою говорити, за жестами, за виглядом фігури у профіль і за розмовою, а потому раптом казала, ніби між іншим:

— Рожевий — не ваш колір, я би радила чорний.

Або:

— Зніміть капелюшок і підберіть волосся. Вам ліпше буде постригтися.

Ще кілька хвилин — і бабця Софія вже малювала на прозорому папері перший силует. Сукня, спідниця, діловий костюм, пальто. Через місяць із цього самого помешкання вийде вже зовсім інша жінка — впевнена в собі, некваплива, елегантна.

Послуги бабці Софії коштували дуже недешево, та охочих одягатись у неї завжди було більше, ніж вона могла обслужити.

— Чому ти не візьмеш собі помічниць, бабцю? Так ти могла би мати більше клієнтів, — питала Галина.

— То вже буде не те. Я маю з кожною людиною окремо працювати. А всіх грошей не заробиш.

Бабці справді йшлося не стільки про гроші, скільки про невловний момент перевтілення, про магію одягу, який на одній жіночі фігурі виглядав сіро та непрезентабельно, а іншу миттєво перетворював на красуню, про вміння вловити ці нюанси і здійснити чергове чудо.

Її першими клієнтками стали офіцерські дружини, котрі заселилися до їхньої кам’яниці. Та й потім основними клієнтками залишалися дружини військових. Радянські злидні вимагали від кравчинь особливої винахідливості, бо доводилося шити найчастіше з грубих тканин, перешивати недоношену військову форму, допасовувати чоловічий крій до жіночих фігур. Саме тоді бабця Софія відкрила свою феноменальну здатність: хоч якою безнадійною була фігура жінки, для котрої вона шила, а також як і тканина, з якої замовляли обновку, — те, що виходило з рук бабці Софії, завжди виглядало на клієнтці елегантно і прикрашало її. Ніхто не міг зрозуміти, в чому секрет, адже бабця Софія часто навіть шила за тими самими викрійками, що й інші, проте однаково результат завжди сильно відрізнявся.

Починалося з першої примірки. Прискіпливо вдивляючись у приблизно зметані частини одягу, бабця Софія відразу ж помічала, де потрібно звузити, а де, навпаки, відпустити, який фасон найкраще обрати для цієї тканини та цієї фігури, що підкоротити, а що, навпаки, доштукувати фольбанкою чи мереживом (незабаром у неї навіть з’явиться товаришка, котра виготовлятиме мереживні комірники й інші аксесуари до суконь). Шила бабця на ще довоєнній німецькій машині «Зинґер» і нізащо не погоджувалася міняти її на якусь сучаснішу — навіть тоді, коли вже з’явилися досконаліші зразки й електричні машинки. Згодом у неї було кілька швейних машин, але найтонші роботи вона і надалі довіряла тільки «Зинґеру».

— Розумієш, я відчуваю цю машинку, а то часом дуже помічне — не зробити зайвого, зупинитися там, де треба.

Усі спроби бабці Софії навчити шити Галину закінчувалися невдачею. Попри непогану просторову уяву та хороший смак, Галина не мала потрібного чуття в руках. Вона, звичайно, навчилася шити й робила це не так і погано, якщо порівнювати з іншими, звичайними, кравчинями. Та недосяжний авторитет бабці вбив у Галині бажання навіть намагатися дорівнятися до Софії, яка завжди тільки прискіпливо вдивлялась у те, що робила Галина, а потому мовчки сідала все переробляти і на очах у дівчинки творила свої кравецькі чудеса.

### 1970—1980

У перший клас Галину записали до спеціалізованої школи з поглибленим вивченням німецької мови, і бабця Софія запропонувала, щоби Галина переїхала жити до неї та дідуся Вільгельма, бо звідти було близько до школи. Тепер Галина бачилася з мамою і з бабушкою Альоною вже тільки у вихідні.

Бабця Софія була мало схожою на інших бабусь, котрих доводилося бачити Галині. Інші бабусі в сусідніх помешканнях були розповнілими, неквапними, вічно вбраними в картаті синтетичні халати чи в дуже схожі на халати безрозмірні сукні. Інші бабусі ходили в сірих пальтах до п’ят узимку та в однакових сірих плащах навесні й восени, носили стоптані капці без каблуків і напхані старими хустками берети. Ці сусідські бабусі пахли різкуватими радянськими парфумами, підсинювали сиве волосся чорнилом і закручували його в учительські «дульки», навсібіч наїжачені довгими чорними шпильками. Ті бабусі були позбавленими статі істотами — такі собі сивенькі янголи, вічно готові напекти пампушків, насмажити налисничків і купити улюбленим онукам щось