Читати книгу - "Крізь безодню до світла"

плечем об широкий стовбур. Чекає на неї. То була їхня липа: вони завше стрічалися коло неї. Мар’яна, прямуючи йому назустріч, ще здалеку милувалась його струнким станом, густим світлим волоссям, яке кумедно куйовдив вітер, широкою привітною усмішкою. Душа тремтіла від щастя.

Він ніколи не чекав, доки вона підійде до нього, – кидався назустріч, підхоплював, наче пір’їнку, і кружляв у повітрі. Затим, безтурботно сміючись, вони бралися за руки й ішли вздовж ставка, над яким кружляли, кричачи, озерні чайки. Сонце закочувалося за обрій, зігріваючи їхні душі лагідними променями…

…То була безсонна ніч спогадів. Теплою річкою зринали вони з пам’яті й занурювали в минуле. А вже наступної ночі Михайло їй наснився.

…Він сидить навпроти неї, проникливо дивиться і щось невиразно шепоче. Його очі вона чітко бачить, але лице застилає марево. Вона простягає до нього руки, хоче доторкнутися, однак пальці потопають в оманливій поволоці. Хлопець усміхається. Усе зникає…

Того ж дня він їй знову подзвонив.

– Ми можемо побачитися? – обережно спитав.

– Мабуть, що так, – після незначної паузи відповіла Мар’яна.

– Ти в батьків зараз?

– Так.

– То, може, під нашою липою?

– Добре, чому й ні…

Під нашою липою…

Відклавши мобільний, Мар’яна замислилася. Що вона знає про нього? Вона пам’ятає його молодим безтурботним двадцятирічним парубком. За п’ятнадцять років люди змінюються якщо не кардинально, то принаймні суттєво – те вона знала по собі. Який він зараз? Хто він зараз? І чому саме тепер – п’ятнадцять років по тому – він до неї подзвонив?

* * *

Вона йшла на зустріч з Михайлом, і серце її неспокійно калатало в грудях. Чому б це? Невже боїться розбурхати пройдешні почуття? Та ні. Ні. Бо вони вже не ті, що були тоді. Тими, якими вони знали одне одного багато років тому, вони вже не є. Тож і боятись нічого.

Наближаючись до парку, шукала очима крону старої липи – та он же вона! Спинилась. Може, повернутись додому? Навіщо все це – ця зустріч, ці хвилювання і сум’яття? Проте вже була помітна постать високого чоловіка. То він. Точно він: серцем відчула. Вертатися було негоже, тому рушила вперед, назустріч Михайлу, який теж помітив її й уже крокував до неї. Такий же стрункий, як і п’ятнадцять років тому, незмінною була й усмішка.

– Привіт! – гукнув, наближаючись, і помахав їй рукою.

– Привіт!

– Ось ти яка стала!

– Яка?

– Чарівна й гарна.

– А колись такою не була?

– Була. Але була ще дівчиськом. Нині ж перетворилась на розкішну жінку! Погодься, що в п’ятнадцять років людина виглядає зовсім інакше, ніж у тридцять. Тобі ж зараз… тридцять?

– У жінки негоже запитувати про її вік, але так, ти правий, я вже виросла. Та й ти теж уже не безтурботний парубок, а справжній чоловік, змужнілий і дорослий.

Вона дивилась у Михайлові очі й усміхалась: вони лишились такими ж пронизливими й ніжними. Проте замість бісиків, що грали колись у них, нині там тліла печаль…

Чимало розповів їй того вечора Михайло. Непростий шлях випав йому. Одружившись, через кілька років втратив дружину й доньку – та втрата досі йому незбагненна й болюча, бо сталось усе раптово, утім, як і все у цьому житті. Затим, розгніваний на долю, вирушив на пошуки щастя за кордон. Проте й там не знайшов спокою – лише озлився більше. На жінок не звертав уваги, бо вони приносили йому лиш нещастя…

– То розплата мені за те, що образив тебе тоді. Спокутую все життя, – гірко зітхнув він. – Ти ж пробачиш мені?

Мар’яна схилила голову. Чи пробачить вона йому зраду, через яку доля розвела їх? Та вже давно пробачила, бо час таки стирає біль. Звісно, добрячий урок вона тоді отримала. Приниження і розпач, що