Читати книгу - "Заїр"

до того шару, то побачимо, що там перебуваємо ми. Хто почне?

Кілька людей підняли руки. Він показав на дівчину з арабською зовнішністю. Вона зупинила погляд на самітному чоловікові, що сидів у протилежному кутку зали.

– Тобі вже доводилося почути себе імпотентом у ліжку з якою-небудь жінкою?

Усі засміялися. Проте чоловік уникнув прямої відповіді.

– Ти запитуєш про це тому, що твій коханий – імпотент?

Усі знову засміялися. Коли Михаїл говорив, у мене знову виникла підозра, що тут формується нова секта, проте я ніколи не уявляв собі, щоб на зборах секти пили, курили і ставили незручні запитання про сексуальну поведінку ближнього.

– Ні, – відповіла дівчина твердим голосом. – Але з тобою таке траплялося. І я знаю, що якби ти сприйняв моє запитання серйозно, то мав би відповісти: «Атож, таке зі мною бувало». Усім чоловікам, в усіх культурах і країнах, незалежно від сили їхнього кохання чи сексуального потягу, не раз доводилося почувати себе імпотентами з жінкою, яку вона найбільше жадали. Це нормально.

Атож, нормально – саме так сказав мені психіатр, до якого я пішов консультуватися, коли мені здалося, що в мене проблема.

Дівчина провадила:

– Проте історію, яку нам розповіли, слід розуміти так. Кожен чоловік хотів би мати ерекцію за певних обставин. Якщо ж вона в нього не виникає, то він вважає себе неспроможним, а жінка переконана, що вона не досить приваблива, аби зацікавити його. Оскільки ця тема вважається табуйованою, він не розмовляє про це з друзями. Він промовляє заяложену фразу, звертаючись до жінки: «Зі мною таке відбувається вперше». Він соромиться своєї неспроможності й у більшості випадків уникає контактів із жінкою, з якою міг би мати чудові сексуальні стосунки, якби вдався до другої, третьої або четвертої спроби. Якби він більше довіряв своїм друзям, якби розповів їм правду, то відкрив би, що він не сам-один. Якби він більше вірив у те, що жінка його кохає, то не почував би себе таким приниженим.

Оплески. Знову запалюються сигарети, так ніби багато з присутніх – і чоловіків, і жінок – відчули велику полегкість.

Михаїл показав на чоловіка, схожого на директора великої мультинаціональної компанії.

– Я адвокат, спеціалізуюся на розлученнях, що мають літигіозний характер.

– А що це таке – літигіозний характер? – запитав один із присутніх.

– Це коли одна зі сторін не погоджується на розрив шлюбу, – відповів адвокат, роздратований, що його урвали, і з виглядом людини, яка вважає абсурдним невіглаством нерозуміння такого простого слова.

– Розповідайте, – каже Михаїл із такою авторитетністю, якої я ніколи не запідозрив би в хлопця, коли зустрів його вперше, роздаючи автографи.

Адвокат підкоряється.

– Я сьогодні одержав доповідь від лондонської фірми «Людські та юридичні ресурси». Ось що там говориться:

«А. Дві третини службовців будь-якої фірми перебувають у неслужбових стосунках. Ви тільки собі уявіть! Якщо в кабінеті сидять троє, це означає, що двоє з них неодмінно увійдуть між собою в інтимний контакт.

Б. Десять відсотків із цієї причини звільнюються зі служби, сорок відсотків перебувають у стосунках, що тривають не менш від трьох місяців, а в деяких професіях, що передбачають тривале перебування поза домом, принаймні вісім із десятьох людей рано чи пізно входять в інтимний зв’язок». Просто неймовірно, правда ж?

– Щодо статистики, то ми повинні її шанувати! – зауважив один із двох молодиків, одягнених так, ніби вони входили до якогось бандитського угруповання. – Ми всі віримо в статистику! Це означає, що моя мати зраджувала мого батька, але винна в цьому не вона, а статистика!

Знову сміх, припалювання нових сигарет, знову загальне відчуття полегкості, так ніби тут, посеред цієї публіки, люди вислуховували те, що завжди боялися почути, і це звільняло їх від якоїсь невиразної тривоги. Я подумав про Естер і Михаїла: «Професії, які передбачають тривале перебування поза домом, вісім із десятьох людей».

Думаю про самого себе й про те, що зі мною таке теж не раз траплялося. Зрештою статистика є статистикою, ніхто її не обмине.

Розповідають тут і інші історії, – про ревнощі, самотність, депресію, – але я більше нічого не слухаю. Мій Заїр повернувся до мене з усією своєю невідворотністю. Я перебуваю в одній залі з чоловіком, який викрав мою дружину, хоч протягом кількох хвилин мені й здавалося, ніби я перебуваю на одному із сеансів групової терапії. Мій сусід, який мене впізнав, запитує, чи мені все це подобається. На якусь мить він відвернув мою увагу від Заїру, і я радий йому відповісти.

– Не розумію, навіщо все це потрібно. Схоже на групу самодопомоги, як анонімні алкоголіки або ті, кому не пощастило в шлюбі.

– Але хіба те, про що ви тут чуєте, не відбувається в реальному житті?

– Звісно, відбувається. Але повторюю своє запитання: навіщо все це?

– Суть не в розповідях, а в тому, що в такий спосіб ми перестаємо почувати себе самотніми. Розповідаючи про своє життя перед усіма, ми зрештою відкриваємо, що з більшістю людей відбувається одне й те саме.

– А практичний результат?

– Якщо ми перестанемо почувати себе самотніми, ми набудемо спроможність зрозуміти, у якій точці ми збилися з дороги, і змінити напрям свого руху. Але, як я вже вам говорив, це лише пауза між тим, що хлопчик сказав на початку, і виплеском енергії.

– Хто цей хлопчик?

Нашу розмову уриває передзвін таці