Читати книгу - "Перли і свині"

ціні три-чотириповерхових котеджів. Я лежав, думав про Риту і прокручував нашу всесвітню історію, яка робилася у них чи у нас, якщо ми їхні нащадки, хай йому!

Карлик серед ще менших карликів видається титаном і носієм титанових ідей. Месіанцем собі таким, новітнім Мойсеєм. Наприкінці життя у божевільні вони таки переконують свою сутність, що ухопили Магомета за бороду. Насправді у таких, як Лі, все крутиться навколо грошей, влади і хлопчиків. Останній чин був найголовнішим рушієм його авантюр. Різнили їхні з Бокасою погляди, і кожний слово «гедоніст» розумів по-своєму. А може, ще якось інакше? Хто його знає, куди доля котить скрипучого воза. Можливо, воно б склалося по-людському, а не як у сивої свині. З висот зелених пагорбів панагійці побачили чорну як смола кіптяву. І перше, що подумали, що хтось підпалив океан (вони часто припускалися таких помилок). Це навіть красиво, сказали про себе панагійці і розійшлися по своїх домівках, коли велетенський крейсер зайшов у тиху лагуну і з чотирьох стволів ударив по золотистому пляжу.

Мій союз з королевою (там вони у них так і укладалися) полягав у тому, що я підписався боронити острів від Абрахама Лі і його кошлатого війська. Роковою помилкою Лі було те саме, що й у всіх політиків: він недооцінив своїх ворогів, прийнявши панагійців за диких тубільців. Спочатку я попередив їхніх жерців, і ті лише відмахнулися, мовляв, у нас своїх придурків вистачає. Тоді я нашвидкуруч з Мусієм почав клепати армію, репресивний апарат, вирішив увести військові інвестиції. Королева роздумувала, сопучи на мені цілий день, а потім таки погодилася, аби лише я дав їй папера, де зазначено, що я не маю претендувати на трон. На цьому і розійшлися. У відставку відправили Д1, Д2, Д3 – так по висхідній. Колобки булі були вкинуті у велетенську сиру яму, облиті нафтою і спалені, як вороги народу і зрадники королівської присяги. Верещали вони весь час, лускалися, як кульки з «Макдоналдса». Тут би Абрахаму Лі задуматися, але він гнув своє. Пальнувши по панагійському пляжу, він висадив десант, вирізав два сільських поселення і повернувся на свою частину острова, вирішивши, що цим діло і закінчиться. Здобуток був лише один: він примножувався, як капітали Абрахама Лі…

Тут сонячно і красиво, наче фарби вливалися одна в одну, зливаючись із тихими звуками вітру; тут ультрамарин просто засліплює вас, а тихі наспіви вітру заколихують і б’ють тонкою бритвою над водою, завислою білим коктейльним туманом. А відтак, потихеньку я почав спостерігати за людьми. Такий собі пан Біг Кок, з жовтими очима комишевого кота, на довгих страусових ногах, з хитреньким блиском у зіницях, кумедний і смішний, але аж до зеленої жовчі отруйний, підлий капосник та інтриган. Його віслючі вуха чули, а котячі очі бачили більше потрібного… Всі знали, що він – шпигун на всі три континенти, але вирішили мати одного – того, кого знають, і це краще, аніж десятки чи сотні тих, що їх не визнаєш, хто вони і для чого. Декольтована дама Зіль Жіль із синіми буклями весь час намагалася комусь підсипати в бокал з шампанським отрути, хоч то насправді було банальне проносне. З неї потішалися мажори: затягували до туалету, стягали з неї панталони, а в гузно затикали клаптя паперу і підпалювали. Генерали ходили тут гуртами, наче в цьому острові була якась таємниця, що її ніхто не знає… Словом, усі намагалися продати острів (нікому не потрібний) за енну суму, щоб вистачило до кінця життя. Був тут такий пан Амуль, що підписував закон, запроваджував його в дію, щоб м’ясо померлих динозаврів запускали на фарш у глухо законсервованих бляшанках. Але, як видалося мені, здорового глузду були позбавлені не лише вони, а й мешканці острова 1, острова 2 – ніяк не могли об’єднатися в один союз, бо тяжко вирішувалося питання, як писати і говорити правильно, у законі, тобто у конституції: «мова динозаврів» чи «динозаврова мова». Питання це вирішувалося четверте століття. З цього і починалися сесійні дебати. Якщо зважити, що половина колобків-парламентаріїв були безграмотними і книжок не читали, а, як раніше було сказано, випускали гасла через задній прохід. Армія являла собою найбільший бардак у світі, і що б я не робив і які б зусилля не докладав, усе закінчувалося тим, що чоти, роти, загони наприкінці влаштовували добрячу п’янку і танцювали під повним місяцем, наче купа зелених огірків, що повилазили казна-чого з діжі. З репресивним апаратом було легше. Ті за день запхали до буцегарні усіх, включаючи королеву і мене. І коли переможні есмінці Абрахама Лі підкотили до островків, то на них теж спробували використати ті самі метоми, що й на нас. За годину острів перетворився на розпечений шматок землі, завалений трупами, на котрих національна гвардія витанцьовувала гопака, запихалася хрум-хрумом, і ні до яких державних інтересів у них не було діла. Абрахам Лі – чолов’яга від природи веселий, тому сидів на капітанському містку і рвав боки з реготу, коли писклявих остров’ян кидали до ями і засипали землею. Нафтові озера продовжували горіти. А Панагія наче спала. Вона й справді спала, щоб спокійно і рівномірно почати діяти в цьому абсурді. Мабуть, їм було весело. Смерть, як і водиться, стала за розвагу.

Рогоносці сохаті! Я сидів у тісній камері разом з королевою, лакеями, всілякими лакованими прихвоснями, з усім, виходить, почтом, і ламав собі голову, як вибратися з цієї халепи. А халепа була ще та: кожного дня голова злітала з пліч, як капуста. Нарешті до мене почало доходити. Динозаври сприймають усе за іграшки, за цяцьки. Слово «смерть» значить для них не більше, ніж хрум-хрум чи якийсь новомодний коктейль. А я досі, хоч і в камері, але лишався головним реформатором. І тоді я видав указ, щоб нас повідпускали. Королева зробила губи дудочкою на знак згоди. І я видав указ. Але скоро надійшла відповідь, що треба спочатку відмінити пожиттєве ув’язнення, а потім з кожним новим указом знімати по парі десятків років, доки не дійде до нуля, тобто до свободи. Так я відмінив собі смертну кару, а припаяв довічне ув’язнення. Словом, справа мала затягнутися надовго. За три тижні я видав