Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

на той час викладача хімії середньої школи імені Рузвельта в Сіетлі. Фред хотів, щоб Джо приїхав у Сіетл пожити з ним і Тельмою та ходити останній навчальний рік до його школи. Якщо Джо закінчить такий високошанований заклад, як школа імені Рузвельта, сказав Фред, він запросто зможе вступити до університету Вашингтона. А звідти все в житті може виявитися можливим.

Джо був обережним. Відколи Фред уперше забрав його в Нез-Перс, як йому було 5 років, Джо завжди відчував, що Фред був трохи авторитарним та, можливо, надто рішуче налаштованим направити Джо в житті та допомогти в скруті. Здавалося, Фред довго думав, що молодший брат був дещо невмілим і його потрібно настановити на певні речі. Тепер, коли Джо, нарешті, почав ставати на ноги та робив це самостійно, він зовсім не був упевненим, що хоче, аби Фред чи будь-хто інший розповідали йому, як він має влаштовувати своє життя. Він також не був певним, що хотів би жити із сестрою-близнючкою Тули. І, в дійсності, раніше він не подумував вступати до університету. Одначе коли Джо розмірковував над листом Фреда, ця думка почала посідати місце в його голові. Він завжди був хорошим учнем, жадібно зацікавленим у численних предметах, та вподобав ідею перевірки своїх інтелектуальних здібностей. Більше того, він добре знав, що ніколи Секвім не дасть йому шлях у майбутнє, яке почало складатися в його уяві, — майбутнє, зосереджене на Джойс Сімдарс і власній сім’ї. Щоб домогтися цього, знав він, йому доведеться залишити Джойс, принаймні зараз.

Зрештою, він забив дошками будинок у Секвімі, сказав Джойс, що повернеться наприкінці навчального року, сів на пором до Сіетла, оселився з Фредом і Тельмою та почав навчатися в школі імені Рузвельта. Це був дивний поворот: уперше з тих пір, як пам’ятав себе, він мав три щедрі прийоми їжі на день і жодної роботи, окрім відвідання школи та вивчення своїх захоплень. Він накинувся на перше і друге одразу. І знову Джо досяг успіху в класі та швидко проклав шлях до почесного списку декана. Він приєднався до пісенного клубу й насолоджувався можливістю співати, виступати в п’єсах і грати музику. Також хлопець записався на чоловічу гімнастику, де величезна міць верхньої частини тіла зробила його видатним спортсменом на кільцях, різновисоких і паралельних брусах. Зрештою, ввечері він іноді виходив у місто з Фредом і Тельмою, їв у справжніх ресторанах, які показували в голлівудських фільмах, навіть ходив на мюзикли в театр «П’ята авеню». Джо здавалося, це привілей і життя надзвичайної легкості, та підтверджувало те, про що він довго думав. Юнак хотів від життя чогось більшого ніж те, що міг запропонувати Секвім.

Одного дня навесні 1932 року, коли Джо тренував «гіганти» на різновисоких брусах у гімнастичній залі, він зауважив високого чоловіка в темному сірому костюмі і фетровому капелюсі, котрий стояв у дверях і пильно спостерігав за ним. Чоловік зник, але кількома хвилинами пізніше Фред увійшов до зали і покликав Джо до дверей.

«Чоловік просто прийшов до мого класу і спитав, хто ти, — мовив Фред. — Сказав, що він з університету. Він дав мені це. Сказав, ти маєш знайти його, коли дістанешся до університету. Він певен, що зможе знайти застосування для такого хлопця, як ти».

Фред простягнув Джо картку, і хлопець поглянув на неї:

ЕЛВІН М. УЛЬБРІКСОН

ГОЛОВНИЙ ТРЕНЕР КОМАНДИ

УНІВЕРСИТЕТУ ВАШИНГТОНА

ДЕПАРТАМЕНТ АТЛЕТИКИ

Джо на мить замислився над карткою, потім підійшов до своєї шафки і поклав її до гаманця. Не завадить спробувати. Веслування не могло бути важчим за вирубування тополь.

До літа 1932 року Джо закінчив із відзнакою школу імені Рузвельта і повернувся в Секвім. Якщо він дійсно збирається вступати до університету, необхідно буде нашкребти достатньо грошей на оренду, книжки і навчання. У хлопця зайняло цілий рік заробити досить коштів для першого курсу навчання. Він подбає про другий рік, і третій, і четвертий пізніше. Джо радів поверненню додому. Як він і побоювався, у Сіетлі Фред направляв кожен його крок. Це робилося з найкращих намірів, був упевнений Джо, але він задихався від безперервних зауважень та порад буквально у всьому, починаючи з того, які предмети вивчати, і закінчуючи тим, як зав’язувати краватку. Фред навіть запропонував, щоб він ходив на побачення з певними дівчатами зі школи імені Рузвельта, припускаючи, що дівчина Сімдарсів у Секвімі, либонь, трохи селючка, і що, можливо, Джо має цілитися вище, на міських дівчат. І було ще дещо. Як минув рік, Джо поступово почав підозрювати, а згодом упевнив себе, що Фред і Тельма точно знали, де його батько, мачуха, зведені брати і сестри, і що вони недалеко. Бували уривки підслуханих бесід, різко перервані теми розмов, квапливо відведені погляди, телефонні дзвінки, що здійснювались приглушеним голосом. Джо розмірковував над тим, щоб прямо оголосити їм про свою упевненість, але завжди передумував, відганяючи цю тему з голови. Останнє, що він хотів би знати, це те, що його батько був поруч і не докладав жодних зусиль, щоб зв’язатися з ним.

У Секвімі Джо безупинно працював. Він вважав себе щасливчиком, коли йому вдалося отримати роботу в Цивільному корпусі охорони довкілля з укладання асфальту на новому Олімпійському шосе за 50 центів на годину. Гроші були достойні, але праця — жорстока. По вісім годин на день він перелопачував паруючий асфальт із вантажівок і розрівнював його перед паровими катками, і безжалісне тепло, що підіймалося від чорного асфальту, зливалося з жаром сонця над головою, ніби змагаючись, котре джерело спекоти вб’є його першим. На вихідних він знову косив сіно з Гаррі Секором і копав арики для місцевих фермерів. Узимку хлопець повернувся до лісу з Чарлі МакДональдом, рубав тополі, прив’язував їх до тяглових коней і волочив із лісу по