Читати книгу - "Мудакам тут не місце"

інших робити) звичайні речі, як-от вибір хорошого місця роботи, звільнення з організацій із несприятливою атмосферою, уникання злостивих людей, зміна вашого світогляду шляхом структурування (фреймінгу) і «тестування» думки інших людей про вас (і за його результатами внесення коректив у свою поведінку). Такі кроки зовсім не прості й безболісні. Та все ж вони не такі й складні і дають більше шансів на успіх, аніж кардинальне трансформування особистісних рис, із якими ви народилися чи яких ви набули ще в дитинстві.

Це не означає, що особистість взагалі не має значення. Науковці дослідили і класифікували тисячі особистісних характеристик. І сотні таких індивідуальних рис можуть визначати більшу чи меншу схильність людини поводитись як мудак. Серед прикладів таких рис — тривожність, агресивність, домінування, емоційна стабільність, психологічна травма в дитинстві, пасивно-агресивний склад характеру, поведінка типу А,[8] потреба керувати, невротичність, нарцисизм, параноя, терпимість, довіра, душевність тощо. У цій невеличкій книжці неможливо ознайомити вас із «аналізом схильності до поведінки мудака» усіх відомих типів особистості і детальним розглядом підґрунтя кожного з них. Та є одна чудова настанова, яку ви маєте знати, старий психологічний вислів, підкріплений купою доказів: «Кращий провісник майбутньої поведінки — це минула поведінка». Ця проста істина означає, що чесне визнання перед собою фактів свого темного минулого, як, наприклад, роблять алкоголіки й люди з іншими залежностями в межах курсу їхнього лікування, може бути потужним методом оцінки своєї «схильності до поведінки мудака» і стимулом до змін.

Запитайте себе, чи були ви хуліганом у школі. Існують сотні досліджень про знущання у школах, які були спрямовані на вивчення дітей, що неодноразово утискали і принижували своїх однокласників. Учений Ден Олвеус здійснив тривале ґрунтовне дослідження, що охопило понад 130 000 норвезьких школярів і в рамках якого було передбачено подальше спостереження за хуліганами та їхніми жертвами. Це дослідження виявило, що близько 7 % норвезьких дітей — хулігани, а близько 9 % — жертви знущань. Крім того, це дослідження довело, що можна передбачити, які діти стануть хуліганами. Здебільшого це ті, кого виховували байдужі або агресивні батьки, кому батьки дозволяли бути агресивними і хто мав прояви «активного і запального темпераменту» в дошкільні роки. Не існує будь-яких систематичних досліджень, які би доводили, що шкільні хулігани стають нахабниками на роботі, проте Олвеус робить висновок, що їхня агресія зберігається й у старшому віці. Близько 60 % хлопців, ідентифікованих як хулігани в 6–9 класах, були засуджені щонайменше за один злочин до того, як досягли 24-літнього віку (порівняно з лише 10 % дітей, які не були хуліганами). Ці дані досить переконливо і без додаткових роз’яснень дають змогу припустити: якщо ви проявили себе у школі як хуліган, то будете більш схильні до знущань, глузувань, погроз і навіть заподіяння фізичної шкоди вашим колегам по роботі.

Аналіз фактів із вашої минулої поведінки може допомогти оцінити, чи є «ризик», що ви в майбутньому поводитиметеся як мудак. Також існують цікаві дослідження антропологів, істориків і психологів, котрі доводять, що атмосфера, в якій ви виховувалися, може посилювати такий ризик, особливо якщо ви зростали в агресивній і схильній до насильства країні, регіоні чи місцевості. Це наочно ілюструє дослідження, здійснене Довом Коеном і його колегами, вченими з Мічиґанського університету. Вони наводять приклад, що ви могли виховуватись у «культурі честі», в регіоні або громаді, «де навіть невеликі суперечки стають змаганням за репутацію і соціальний статус». Антропологічні дослідження демонструють, що це культури, де чоловіки здобувають і підтримують статус за допомогою репутації людини, яка «не дозволить себе зневажати» і «не займатиметься ніякою гидотою». Серед американських прикладів, наведених Коеном і його колегами, — старі «ковбойські» західні й південні штати. Це були саме ті невгамовні та нестабільні місцевості, де правоохоронних органів переважно не було й де добробут і суспільне становище будь-якої людини легко могли насильно відібрати. І хоча в більшості регіонів Заходу і Півдня вже все змінилося, «культура честі» зберігається й донині. Люди, виховані в цих місцевостях, є особливо ввічливими і тактовними у взаємодіях почасти тому, що воліють уникати загрози честі інших (і сутичок, які така загроза провокує). Це триває ще досить довго, навіть після переїзду в іншу частину країни. Коли їх публічно ображають, чоловіки, які зростали в цих місцях, часто почуваються зобов’язаними відплатити і захистити те, що належить їм, а особливо своє право на шанобливе ставлення або «честь».

Експерименти Дова Коена і його колег, результати яких були опубліковані в «Джорнал оф персоналіті енд соушл псайколоджі», свідчать, що на чоловіків, які зростали на Півдні Сполучених Штатів, «культура честі» продовжує сильно впливати навіть після того, як вони переселилися в північні регіони країни. У цьому дослідженні 1996 року, проведеному в університеті штату Мічиґан, респонденти (половина з яких були з південних штатів і половина — з північних) проходили повз підставну особу, яка «випадково» стикалася з ними і називала мудаком. Реакції респондентів із південних і північних штатів мали суттєві відмінності: 65 % вихідців із північних штатів розвеселили зіткнення та образа, і лише 35 % із них образилися; водночас лише 15 % жителів Півдня розважила ця пригода, а 85 % образилися. Більше того, під час наступного дослідження з’ясувалося, що вихідці з Півдня проявили сильні фізіологічні реакції на зіткнення. Зокрема, було виявлено істотне збільшення кортизолу (гормон, пов’язаний з високими рівнями стресу і тривожності), а також деякі ознаки підвищення рівня тестостерону. Проте вихідці з північних штатів не виявили жодних ознак фізіологічної реакції на зіткнення та образу.

Висновки з цих експериментів, а також із безлічі інших досліджень, такі: якщо ви виховувались як житель Півдня або, можливо, як ковбой, то, ймовірно, у більшості випадків будете значно ввічливішим, аніж ваші колеги, проте, зіткнувшись навіть з незначною образою від мудака, схильні до відплати і ризикуєте стати ще однією ланкою ланцюгової реакції «зараження мудаками».

Висновок: мудаче, пізнай себе

Дейв Сенфорд закінчив Стенфорд 2006 року. Він був одним із моїх улюблених студентів усіх часів почасти тому, що відзначався високою самосвідомістю (він також був видатною і дивовижною особистістю). Коли я розповів Дейву про цю книжку, він сказав мені, що на першому курсі навчання у Стенфорді деякі одногрупники думали, що він грубіян, бо не звикли до його почуття гумору, особливо до схильності мати абсолютно серйозний вигляд, навіть коли жартує. Дейв доклав великих зусиль, щоб зрозуміти, як інші люди сприймають його, і припинив робити речі, що провокували людей, які погано знали його і помилково вважали негідником. Дейв показав мені значок (див. малюнок), який подарував йому брат, щоб допомогти в його стараннях змінити себе. На значку було написано: «Визнання того, що ти мудак, — це перший крок». Напис на значку розкриває більшість того, про що йдеться у цьому розділі. Щоб утримати свого внутрішнього негідника від виходу назовні, ви маєте бути добре поінформованими про місця і людей, які перетворюватимуть вас на мудака. Ви маєте знати, що погляд на життя як на суворе змагання, де переможець отримує все, може зробити з вас справжнього негідника. Також ви маєте усвідомлювати, яким бачать вас інші люди, навіть якщо ці сторонні думки не відображають ваші справжні наміри (як