Читати книгу - "Скалаки"

Сонце вже хилилося до заходу, останні золоті промені, переткані пурпуром, лилися поміж деревами.

— Лідушко! Лідко! — почулося згори.

Дівчина стрепенулася, впізнавши дядечків голос.

Золоті пасма світла погасли, вільшник почав огортатися присмерком. У спустілій хижці стемніло. А нагорі, на «Скелі», гриміла крута лайка; старий господар по-драгунському чистив невідомого злодія.

Десь за годину ходу від Ж., поблизу розкиданого на узгір’ї села Б., стояв самотній хуторець. Хата й стодола були вже старі, дерев’яні: недалечко за хатою, на схилі невеликої травистої балочки, по дну якої проходив глибокий жолоб виїждженої дороги, зеленів березовий гайок.

Уранці в понеділок після тієї неділі, коли незнайомий юнак заніс Лідущині цимбали, в убогій світлиці на тому хуторі чулося жіноче голосіння. Світало, і в низенькій хаті поволі танув нічний присмерк. На грубо збитих стільцях лежала одіж, постелі були ще не позастилані. Жили тут люди такі бідні, що не мали навіть запони біля ліжка, звичайної в ті часи й у сільських хатах. У темному кутку біля печі видно було над старосвітнім ліжком чотири стовпчики з дерев’яним дашком, але з нього не звисала квітчаста завіска. На дашку лежала купа старого одягу й стояли високі чоботи.

На широкій постелі під стіною спав маленький, років чотирьох, хлопчик у замизканій сорочечці з цупкого полотна. Запечені щічки дитини червоніли, як яблучка, товстенька гола ніжка висунулася з-під синьої ковдри. Біля хлопчика лежав старий дід зі схудлим обличчям і глибоко запалими, тьмяними очима. На зморшкувате чоло його спадало ріденьке сиве волосся. Кощава, висхла рука, на якій можна було перелічити сині жили, біліла коло дитячої ніжки. Дід важко дихав і раз по раз судорожно кашляв на всю хату.

Обіч ліжка на мальованій скрині сиділа жінка в старій сукні; напіврозплетені коси звисали їй за спину. Жінці було років за сорок: вона скрушно дивилася змученими очима на нещасного стражденного діда.

— Не легше вам, таточку? Встати не здужаєте? — спитала вона, з тривогою вдивляючись у дідове обличчя. Той ворухнув устами, але невтримний кашель перебив йому мову, і він тільки головою покрутив.

Жінка похилила голову на груди й зашепотіла, згорнувши руки на колінах:

— Боже, боже! Що ж із нами буде?

Трохи перегодя старий спитав тихо, з зусиллям:

— Франтіна ще спить?

— Пішла по траву; мабуть, уже принесла.

— А хто піде на панщину?

— Не знаю... Овес нам викосити нікому, вже й так перестояв, далі нікуди. А Франтіна мусить до фільварку, вже сам оконом учора лаявся; а я сама що вдію? — Помовчавши хвилину, жінка додала: — Тату, я більше не можу. Мабуть, краще це господарство зовсім...— І не змогла договорити.

Старий ворухнувся й важко зітхнув.

— Таж ні одна наймичка не мучиться так, як я. О боже, нащо ти забрав мого Антоніна?..

Сердешній господині справді було чого нарікати. Нещодавно в неї помер чоловік; був здоровий, як дуб, та звалився од наглої недуги й за два дні вже лежав на столі. Лишилась вона сама; єдиною її підпорою була вісімнадцятирічна дочка Франтіна, малий син іще нічим не міг допомогти їй. Старий свекор, що вже був передав господарство синові й пішов на спочинок, тепер знову взявся господарювати, заступивши по своїй змозі небіжчика сина. Та сила його була вже вичерпана, й скоро він з надсади сам занедужав.

Сталося це якраз серед жнив. Небагатий урожай з їхнього клаптика поля мав би вже лежати в стодолі на поживу бідній сім’ї до майбутньої весни. Та на це не було ні грошей, ні робочих рук, а як приспів час, із замка загадали виходити на панщину, бо ж на господарстві бідної вдови тяжіла повинність. — три дні на тиждень давати до фільварку одного пішого робітника. Пан управитель звів докупи панщину за два тижні, і тепер матері або дочці треба було на цілих шість днів кинути своє та збирати збіжжя на панському полі.

Вдова не знала, що діяти, її зовсім приголомшила біда та страх перед панами з Находського замка. На її слізне прохання управитель зласкавився й дав їй пільгу на тиждень, але далі зволікати вже не дозволив.

— А як сусід Кліма? — по кілько хвилинах гнітючої мовчанки тихо спитав слабий дідусь.

— Він сьогодні теж на панщині; в суботу нам уже поміг трохи перевезти, а в нього ще й своє не звезене...

— Нема ради, хай Франтіна йде. Може, ще постоїть на годині, а мені, дасть бог, до завтра полегшає, то...— Кашель не дав йому доказати.

Господиня вийшла з хати. Біля дверей вона зустрілася зі здоровою, міцною кароокою дівкою. То й була її дочка Франтіна.

— Нажала корові?

— Вже й нагодувала.

— Дідусь кажуть, щоб ти йшла...