Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"

ніжки. Поміж оторопілих слуг господиня галопувала по квартирі, мов та валькірія[10] на полі бою. Поперед неї летіла густа, мов дрібушки, соковита лайка, а позаду, ніби крила бурнуса, метлялися поли шлафрока.

У вітальні гудів пилосос, на подвір’ї гупало, мов із рушниць — там вибивали килими; вікна то відчинялись (у такій задусі несила витримати!), то, грюкаючи, зачинялися (ці протяги можуть голову одірвати!).

На додаток безупинно дзвонив телефон, і в трубку його градом сипалися слова, гострі й дошкульні, мов удари батога.

І ось у цей час в передпокої задзеленчав дзвоник. Це вже було надміру! Пані Юзефіна сама помчала туди, а слуги тільки злякано стежили за нею, віддавши на божу милість особу нещасливого гостя.

Двері рвучко відчинились, і Пшеленська голосно, мов постріл з гармати, гарикнула:

— Чого?!

Ця негостинна зустріч аж ніяк не збентежила Никодима. Навпаки, він раптом відчув себе впевненіше, бо тон і вигляд цієї дами нагадали йому рідне середовище.

— Я до пані Пшеленської.

— Чого, питаю?

— Є справа. Прошу доповісти пані, що прийшов товариш її небожа.

— Якого небожа?

— Графа Понімірського, — бундючно відповів Дизма.

Проте ефект був зовсім несподіваний. Розпатлана дама рвучко витягнула перед собою руки, наче боронилася від нападу, і зарепетувала:

— Не платитиму! Ні гроша не заплачу за свого небожа! Не треба було позичати йому!

— Що? — ошелешено мовив Никодим.

— Ідіть до його зятька! Я не дам ні гроша, ані гроша! Просто обурливо — усі до мене, чиста напасть!..

Цього вже Дизмі було забагато. Обличчя йому налилося кров’ю.

— Чого ви горлаєте, сто чортів! — щосили гримнув він.

Пані Пшеленська змовкла, наче її громом ударило; вирячивши очі, скорчившись, вона злякано глянула на непроханого гостя.

— Ніхто тут не вимагає грошей, якщо од вас чогось і хочуть, то саме віддати гроші!

— Що?

— Кажу, віддати.

— Хто? — запитала вона ще здивованіше.

— А як ви гадаєте, хто? Шах персидський? Султан турецький?.. Ваш небіж, а мій друг.

Пані Пшеленська обома руками схопилася за голову.

— Ах, вибачте, у мене сьогодні страшенна мігрень, і слуги так розсердили мене… Пробачте, будь ласка! Дуже перепрошую. Заходьте ж…

Дизма ввійшов за нею в бокову кімнатку; половина меблів лежала перекинута на підлозі, а посередині стояла щітка до натирання паркету. Господиня поставила йому біля вікна стілець, а сама, знову перепрошуючи за своє вбрання, вийшла і зникла десь на добрих півгодини.

«’Кий гаспид, — міркував Дизма, — накинулась на мене, як собака на горбатого. Чорт мене сюди приніс. Видно, тітка така ж біснувата, як і небіж. Ніби й велика пані, а поводиться, мов погана кухарка…»

Він довго не міг отямитись, а коли, нарешті, вгамувався, то пошкодував, що зразу бовкнув цій бабі про намір Понімірського заплатити свій борг.

«Знає, що небіж у неї причинний, то й мене ладна за такого вважати».

Нарешті господиня повернулася. Тепер вона була одягнена в гарний пурпуровий шлафрок, зачесана, а на м’ясистому носі і товстих щоках білів грубий шар пудри, яку ще більше підкреслював яскравий кармін губів.

— Вельми й вельми перепрошую вас, — одразу почала вона, — у мене таки справді нервова перевтома… Пшеленська…

Жінка подала йому довгу кощаву руку, і Дизма, назвавши своє прізвище, поцілував її.

Пшеленська стала розпитувати його, причому питання сипалися, як горох у бочку, і, незважаючи на все своє бажання, Никодим не міг відповісти на жодне з них. Він витягнув листа Понімірського і мовчки подав господині.

Пшеленська взяла його і гукнула:

— Боже мій, я забула лорнетку. Франю, Франю! Антоне! Франю! — верещала.

Почулося квапливе тупотіння, і за хвилину покоївка принесла лорнетку в золотій оправі. Пані Пшеленська заходилася читати лист; обличчя їй вкрилося рум’янцем, і вона кілька разів переривала читання, знову і знову, дедалі сердечніше перепрошуючи Дизму.

Лист справив на неї величезне враження. Переглянула його вдруге і сказала, що справа тут надзвичайно важлива, не тому, що Жоржик має віддати їй борг, в взагалі.

Пшеленська докладно розпитувала Никодима про становище в Коборові, про настрій «цієї нещасної Нінетки», про господарювання «того злодія Куника», а на закінчення поцікавилася, що думає про все це шановний пан Дизма.

Шановний пан Дизма нічого не думав і процідив крізь зуби:

— Хіба я знаю? Треба було б побалакати з адвокатом.

— Розумна думка, розумна думка, — шанобливо підхопила пані Пшеленська, — а спочатку, знаєте, найкраще було б порадитися з паном Кшепицьким. Ви знайомі з паном Кшепицьким?

— Ні. А хто це?

— О, то дуже здібний чоловік і наш давній знайомий, хоч віком і молодий. Пробачте, ви зупинилися в готелі?

— Так.

— Ви не відмовите, якщо я запрошу вас на завтра на обід? Якраз буде Кшепицький і ми все обміркуємо. Гаразд?

— А о котрій годині?

— О п’ятій, коли ваша ласка.

— Добре.

— Не гнівайтеся ж на мене за нелюб'язну зустріч. Ви не ображаєтесь?

— Ну чого ж, — відповів Дизма. — 3 кожним буває.

Придивившись уважніше, Никодим відзначив, що Пшеленська навіть мила жінка. Їй могло бути років п’ятдесят, але жваві рухи і щупла постать молодили її. Господиня провела Дизму до передпокою і, вдячно усміхнувшись, попрощалася.

«У