Читати книгу - "Помста професора Моріарті"

бакалійної крамнички вона опустила його в поштову скриньку на розі. На конверті була домашня адреса Ангуса Мак-Криді Кроу.

Ембер, як і обіцяв, за три дні знову прийшов до будинку в Едмонтоні. Останніми днями він лише мигцем бачив Франца та одного з німців, чистого. Вони його не помітили, а Слоуфут та Вінні запевняли, що за ним не стежать.

Двері відчинив Франц. У вітальні були Веллберн, гладкий брудний німець та Еванс. Голова в Еванса, що сидів біля каміна, була забинтована.

— Що сталося? — як міг бадьоро запитав Ембер.

— Нічого, — сердито буркнув Еванс.

— Містере Ембер, у вас не було ніяких пригод, коли ви поверталися від нас додому тієї ночі? — неприязним тоном запитав Франц.

— А й справді, якийсь грабіжник учепився, на цьому боці Гакні.

— На вулицях уночі багато всякого наброду, треба стерегтись.

— Я стережуся, Франце. Я ніколи не був тюхтієм, коли мав подбати, щоб душа не покинула тіло.

У будинку стояв дух зіпсутої капусти, добре знайомий Емберові, який не вважав, ніби чистота — супутниця побожності. Еванс знову щось буркнув від каміна.

— Коли беремо сейф? — запитав Франц.

— Коли я скажу, не раніше.

— Ви нам не довіряєте?

— Я нікому не довіряю. Я довірятиму вам, Франце, коли ми зробимо справу й будемо в безпеці.

Увійшов Шляйфштайн і потяг носом затхле повітря.

— Я хотів би поговорити з вами, друже Ембере. Ходімте нагору.

Шляйфштайн був охайно вдягнутий і добре володів собою, хоча, здається, подумав, ніби гнилою капустою тхне саме від Ембера.

— Це ви завдали Евансові прикрощів? — запитав Шляйфштайн, коли вони залишились самі.

— Евансові? Прикрощів?

— Ну-ну, Ембере. Я попросив Еванса провести вас додому, а ви поклали його на Долстон-Лейні.

— То це був Еванс, он як? — Ембер знав, що може дозволити собі обуритись. — Будь ласка, добродію, ніколи більше такого не робіть. Я маю на увазі: не робіть без попередження. Мені не подобається, коли за мною йдуть назирці. Це мене нервує. Я можу й ножем штрикнути.

— Я просто хотів, у разі потреби, захистити вас, — терпляче, майже довірчо промовив Шляйфштайн. — Нічого страшного не сталося. Хіба що трохи пошкоджено Евансову пику, але все швидко мине. Щоправда, принижено його гідність. Тому, вважаю, було б нерозумно казати йому, що то були ви.

— Я теж так вважаю.

— А гаманець, на мою думку, забирати в нього було нечесно.

— Ніякого гаманця я не брав.

— В такому разі, мовчимо. Еванс тиждень буде приходити до тями. Ще маємо час, чи потрібна інша людина?

— Маємо час.

— Гаразд. Повернеться Петер, і ви познайомите його з вашими планами.

— До речі… — Ембер зробив порух, ніби хоче взяти Шляйфштайна за рукав. — Мушу попередити: поки робимемо справу, керуватиму я.

— Загалом так і буде.

Ембер подумав, що відповідь не надто категорична.

Петер був один з тих двох німців, чепурний. Коли зійшли вниз, той саме звідкись повернувся. Невідомо звідки. У вітальні був також хлопець років сімнадцяти, високий, незграбний, з густим, давно не митим чубом.

— Я говоритиму лише з членами команди, — заявив Ембер, дивлячись кудись повз Франца й Шляйфштайна.

Веллберна та хлопця вирядили, і він, у загальних рисах, пояснив свій план, наголосивши, що працювати доведеться дві ночі, у вихідні, але не сказав ні де той будинок, ні який він. Франц намагався підпитувати, та Ембер уникав конкретніших відповідей.

Тепер до нього ставилися ніби приязно, і все-таки він і далі поводивсь обачно.

У холлі Ембер, аби нагадати, що тепер накази віддає він, попередив Шляйфштайна:

— Протягом наступних трьох тижнів тримайте всіх під рукою. — Я прийду сюди в понеділок чи вівторок того тижня, коли братимемо сейф, і ви матимете час усе підготувати до відплиття через Ла-Манш. — А вже з порога докинув: — І не посилайте сьогодні за мною нікого, добродію. Я й справді зможу впоратися сам.

Бен Таффнелл був на протилежному боці вулиці, зовсім непомітний на тлі цегляної стіни. За двісті кроків од нього, біля будинку, жебрачив обшарпаний Слім. Ембер подумав, що після їхньої останньої зустрічі в того ще побільшало болячок. Виразки здавалися такими природними, що добрі люди Едмонтону, аби приколисати власне сумління, щедро ділилися з ним своїми грішми.

Щоб дати італійці час освоїтись, Моріарті показав їй складний фокус із чотирма тузами: «Кладете два чорних усередину колоди, а червоні — один зверху, а другий знизу. Потім перевертаєте колоду й маєте чорні тузи зверху й знизу, а обидва червоні — всередині». Італійка була в захваті.

Звали дівчину Карлотта. Вона мала гарненьке смагляве обличчя й блискуче чорне волосся. Талію її, здавалося, можна охопити двома долонями. А від самого погляду на стрункі ніжки та перса, що вгадувалися під сукнею, в Моріарті почала закипати кров.

Селлі привела її нагору, сказавши, що професор має для неї добрі новини, але з ним треба поводитися чемно й нічого не боятись.

Коли Моріарті проводжав Селлі Годжес до дверей вітальні, вона, самовдоволено примруживши очі, шепнула:

— Оса, вогонь і ящірка. Потім поговоримо, Джеймсе. Сподіваюся, це те, що тобі треба.

Професор запевнив: Карлотта — саме для того, щоб виконати його задум. Потім він ще говорив з дівчиною, грав їй трохи Шопена й показував фокус із чотирма тузами.

З вигляду Карлотта була завсім молода, дев'ятнадцяти-двадцяти-річна, мала м'які манери без жодних ознак палкого темпераменту, притаманного жінкам романського походження. Бриджит Спір приготувала чудову вечерю. Були шинка, язик, пиріг з м'ясом від Белламі та дві пляшки чудового вина. Одну з них вони випили до того, як піти в ліжко, де Карлотта показала, що вона — щось більше, ніж тигриця.

— Місіс Годжес каже, що ти ніколи не бувала в