Читати книгу - "Помста професора Моріарті"

своїй рідній Італії. Це правда? — поцікавився Моріарті відпочиваючи.

— Правда, — надула губки Карлотта. — Мої батьки не бажають повертатись, а в мене самої ніколи не було ні часу, ні грошей… Чому ви про це питаєте?

Вона дивилася на нього закоханими очима, а він думав, що, відповідно вбрана, вродливиця Карлотта може зійти за графиню.

— Я маю намір навесні зробити невелику подорож до Італії. Рим о тій порі — прекрасний.

— Ви щасливий… І не тільки в цьому, — додала вона кокетливо, пестячи його, як це вміють робити жінки її фаху.

— Ти можеш поїхати зі мною, як захочеш.

Своє задоволення й подяку Карлотта висловила цілою зливою італійських слів.

— У тебе буде все. — Він таємниче всміхнувся. — Навіть рубінове намисто на твоїй гарній шиї.

— Справжнє рубінове намисто?

— Звичайно, справжнє.

Її рука, пестячи, зробила щось таке, на що в дівчини такого ніжного віку не мало б бути ні знання, ні досвіду.

— А можна, щоб у мене була власна покоївка? — воркуючи, запитала вона його на вухо.

Ангус Кроу відвідував колишнього зломщика завжди після заходу сонця. Вони ніколи не домовлялися наперед, але зустрічались регулярно, і для Кроу існував сигнал. Якщо старий був дома сам, фіранки на вікні в першій вітальні були щільно запнуті (влітку вікно лишалося зачиненим). Якщо був присутній хтось сторонній, між фіранками зяяла вузька щілинка, крізь яку пробивалася смужка світла.

Кроу мав підозру, що цей сигнал не тільки для нього. Щоразу, коли він приходив, Том Боултон неодмінно шкандибав до вітальні. А сиділи й розмовляли вони завжди в крихітній кухні.

Для Кроу це був привід піти з дому. Сильвія, здавалося, з'їхала з глузду. Ні на що не здатна служниця Лотті й досі була в домі, постійно потрапляючи йому на очі. До того ж Сильвія придумувала все нові й нові розваги. Тепер захопилася званими обідами. Кроу невесело думав, що, пообідавши в них раз, навряд чи хтось із знайомих зважиться зробити це вдруге. Принаймні поки кухнею заправлятиме Лотті.

Сидіти на кухні в старого Боултона стало для Кроу своєрідним відпочинком. Перед ним на червоній з китицями скатертині парував пунш, у плиті блимав вогонь, на полиці каміна стояв чайник, гніт лампи був викручений і кімната яскраво освітлена. Як і під час попередніх візитів, Кроу відзначив коштовність порцелянового посуду, акуратно розставленого на полицях шафи, й подумав, що цікаво було б довідатися, хто був його власником раніше.

Кроу уважно слухав, а Боултон, посмоктуючи люльку, розповідав йому, з невеликими прикрасами, про мету відвідин Ембера.

— Отже, ви йому все дали? — дослухавши, запитав він розчаровано.

— Не мав іншого вибору. Ви ж знаєте цю банду, містере Кроу. Я старий, ні на що не здатний, покалічений, але всі ми чіпляємося за життя. Ці люди працюють поночі. Виповзають із каналізаційних труб. Зруште кам'яну брилу — побачите їх і там.

Кроу щось буркнув — чи то співчутливе, а чи докірливе.

— Свого часу я сам скоїв багато лихого, але ніколи не мав бажання вбивати. А тепер не маю бажання самому бути вбитим.

— Кажете, німець?

— Нібито німець. І нібито його шукають у Німеччині, от він і вирішив узяти тут один сейф, щоб на якийсь час забезпечити себе.

— Не на все життя? — Кроу відчув іронію у власному тоні. — Хіба ви не розумієте, Томе, що це звичайна казочка, аби заспокоїти вас? Мовляв, цей раз уже буде останній, а відтак почнеться чесне життя.

— Багато хто так каже, інспекторе. Я й сам колись так казав.

— Двері сейфа відмикатимуть чи виламають?

— Господь з вами, містере Кроу. Яка різниця? Ви наслухались багато казок. Хіба я вам не розповідав? Ідеш відмикати, а на місці бачиш, що треба виламувати. Доброму зломщикові доводиться робити все: відмикати, виламувати, вирізати отвори, відгинати. Пам'ятаю, замолоду… — І він почав розповідати одну з безлічі своїх історій.

Дослухавши, Кроу запитав:

— Ембер колись працював на професора Моріарті, чи не так?

Неймовірно, подумав Кроу, тисячі злочинців досі так реагують на це ім'я. Розпухлі пальці старого злодія стиснулись у кулак, і це вочевидь було дуже боляче, бо обличчя його сіпнулось і зробилося сірим, як старий папір.

— Я б не хотів про це… — Голос одразу захрип, наче в старого Боултона пересохло в горлі.

— Його давно немає, Томе. Боятися більше нічого.

Було чути лише потріскування вогню та цокання годинника.

— Бачите, містере Кроу, — перевівши подих, заговорив Боултон, — я ж оце вперше когось виказав. Це не в моїй натурі. Якби не інструмент, я б цього не зробив. Мені не подобається, що ним користуватиметься якийсь іноземець.

— Гадаю, вони задумали взяти не маленький сейф, якщо їм потрібні саме ваші інструменти. Таких тепер не дістанеш.

— Багато залежить від того, як ними орудувати.

— Німець… — немов це було головне, повторив Кроу, намагаючись у думці звести докупи заплутані кінці. — Ембер у минулому був зломщиком?

— Я знав його ще хлопчаком. Він був маленьким, жилавим, брався за все й може знати, як це робиться. Але я не хотів би переходити йому дорогу. Ви самі сказали, що він займав певне становище.

— У професора.

— Що ви сказали?

— Ви йому повірили? Про німця.

— Він вважає, що повірив.

— І тому позичили інструменти. Все дуже просто.

Про оплату Боултон змовчав. За використання позичених інструментів, навіть таких, як його, сума була надто велика. Але сумління гризло старого лише якусь секунду.

— Я не бажаю, щоб мені провалили голову чи перерізали горло. Я взагалі не хочу вмирати, а коли вже вмирати, то краще своєю смертю.

Заводилося на щось вельми значне. Кроу не міг викинути з голови Моріарті, бо знав: Ембер — з клану