Читати книгу - "Землянка"

дочко, як узнав про теє — душа обірвалася. Ну світ мені заступило, не їм, не сплю, місця не нагрію. Федька то, Федька! — як віщує душа. А чоловік, отой сторонній, що в мене, і напутив: „Їдьте, — каже, — в Гуйці, людей попитайте, а раптом — ваше дитя“…»

Оксана слухала Кудима, і недавній страх, незатамований біль пекучою хвилею підступили до серця. Вона сперлась рукою на танк, бо ноги підломлювались, у голові роїлося, а кров шумувала, а кров била в гарячі скроні. Хто б він не був, той Федька, — ну, задурили його, заманули в поліцію — але для батька рідна кров, гіркая втрата…

Кудим пом’явся, побухикав у теплий рукав:

— Я б, знаця, пішки подався. Не донесуть старечі ноги. А верхи потихеньку, полегеньку…

— Що ж, — сказала жінка, — таке нещастя. Беріть.

Яшка чув розмову від початку до кінця. Чув, як спитала бригадирка: «Чого невістка на роботу не виходить?» — «Сухота мучить, злягла Василина», — одказав Кудим і пошкрьобав до коня. Тієї ж миті Яшка гулькнув за танк, під лобовий щиток. Присів. «Хай бере! Хай ловить!.. та щоб мої очі не бачили». Але розпалені очі не слухались Яшки. Вони гнули, гнули хлопця до землі, аж поки під танком, між гусеницями і днищем, не заголубіло віконце. У звабне віконце, як на гріх, було видно те, чого й не хотів бачити Яшка. Ондечки, немов на полотні, вимальовано темний силует коняки, що пасеться недалеко на узбіччі дороги. Кобила задерла голову, нашорошила вуха: до неї сунула бура ведмежа туша. Приблудна скотина, на що вже сумирна й свійська, раптом шарахнулась від дідового кожуха. Але Кудим не прогавив — хапнув рукою за повід.

«Все! Піймав!.. До Федьки бухтій поїде…»

Навколо метушилися люди, хлопця обдало бензиновим перегаром, орачі знову пішли за плугами, а Яшка лежав край загінки розпластаним птахом, якого прибила сліпа блискавиця. Ні-ні та й позирав він тоскно у степ, де бовваніло оте остогидне, що чіпко вп’ялося в спину коня. «Ге!.. Дайте йому ще карету… кістки поліцайські шукати!..»

Яшка силкувався збагнути і хоч трохи розплутати складну павутину життя. Оббрехали Федьку, бухтить Кудим. А як же, скажіть, розуміти: йшли втрьох, раптом — німецький обоз, залягли під копичкою проса, а вранці двоє остались на снігу… пульовая рана в потилицю, чуби підсмалило. Як же це розуміти? Ну хай і не він, поліцайська шкура, завершив злодійську роботу. Та він все одно убивця, він продав їх раніше, він довів до того, що хлопцям треба було тікати з села. Хіба витравиш із пам’яті останні слова Максима? Прибіг він серед ночі засапаний, змокрілий, схопив плащ, коржа — за пазуху, цмокнув Яшку в лоб, кинув спохвату: «Бувай! Матері скажи: скоро вернусь. Через фронт думаю рвонути. Тільки про це — ні гу-гу, хай не тліє мама душею… Прощай, браток! Якщо не той… бережи стареньку. Бо зі мною все може бути. Антон же петлю взяв на шию свою — Федьку. Той німцям доніс, мерзотник, а тепер заступайся, виплутуй його, тягни на собі колоду…»

Немов передчувало Максимове серце: маж Федя медом, а Федь Федьом. Лиш одного Яшка не второпає: як це вони, Антон і Максим, розумні люди, не розкусили Федьки, панькалися з гадом, як їм, зрештою, спало на думку рятувати німецького прихвосня? Що це — жалість, непростима довірливість чи сліпота?

Яшка горнеться до землі, і здається хлопцеві, що то конячина тулиться до його щоки м’якими ворсистими губами, і він бурмотить гарячково: «Слухай, гніда… Ти вже стара, зуби свої до корінців з’їла. Скажи, хіба це просто: людина, звичайна двонога людина підняла руку на брата і колишнього друга? Не чула такого? І я раніше не чув… Либонь, ще тоді, як вони втрьох бігали до школи, гралися в стуканця, ловили пічкурів, — либонь, ще тоді було щось у Федьки від зрадника. Але що?» — Яшка відкидається на спину, заплющує очі, напружує пам’ять: яким же він був, молодший Кудим?

* * *

Ріс Федька хирлявий, щупленький, і в сім’ї вже так повелося: кому доглядати худобу чи поливати грядки? Антонові. Бо він старший та й здоров’ям нівроку, міцненький. А кому вершечки з молока? Федику. Як-не-як, він меншенький і, бачте, хворуватий. А Федечка лежить на кушетці під яблунею, дивиться, як Антон упріває на сонці коло свинарника, і весело бренькає на балалайці — духу братові піддає.

— Та замовкни! — скипить Антон. — Бо ту бренчалку на твоїй макітрі поб’ю!

— Ну-ну! — сміється Федька. — Батькові розкажу…

Бувало, що реготун Федька переплутає чоботи: сам новенькі натягне, братові підсуне свої, стоптані та забрьохані; збирається Антон у школу, кинеться до взуття — тісне, не лізе на ногу. Сидить старший дома і плаче. А Федька скалить увечері зуби: «Я со? Я ніцого!» (він завжди корчив із себе дурника і навмисне ламав язика)… Печуть хлопці у степу картоплю, підуть завертати череду, повернуться до вогнища — вже й попіл охолов.

— Де картопля?

— Нема копи, жижа з’їла, — регоче Федька, витираючи рукавом сажу й лушпиння з гострої лисячої мордочки. Поскубуть його хлопці, посердяться та й забудуть. Дивак Федька, що ти з нього візьмеш!

Підростали брати, і все далі розходились їхні дороги. Антон пішов у трактористи; додому приходив стомлений, чорний, як сажотрус. А Федька, чистий та наваксований, ганявся по селу за молодицями. Вечорами на весь берег розлягалося його жереб’яче іржання. Гуляє, веселиться шалапутний парубійко. І якось ні Антон, ні Максим Деркач не примітили, що їхній однокашник дивачить не без вигоди. «Позичить» у сусіда теплі рукавиці — загубив (так вони й прилипнуть до нього). Обнесе грушу в Ониськи — на дітей зверне. Підлізе, бувало, до дівчачого гурту, то одну пригортає, то другу, хи-хи та ха-ха, а сам тишкомнишком торби опорожнює…

Так і жив молодший Кудим: де ласий шматочок — не обмине, де смаленим пахне — не наривається. Чоловік як чоловік, і гірші бувають. Але дедалі все важче було Антонові виправдувать рідненького брата перед людьми і перед самим собою. Бо його жарти оберталися на недобре. Ходив Федька, топтав стежку до тихої Василини, поки й дитинку вона не принесла, а тоді: «Я