Читати книгу - "Сьомий хрест"

сам місяць скотився з неба в сад. Сад тягнувся вгору по схилу пагорба, і небо починалося одразу ж за високим парканом, — всіяне зірками, таке миролюбне й лагідне.

Франц зітхнув. Він знову ліг. «Чому саме Георг має бути серед утікачів?» — у сотий раз запитував себе Франц.

І ще він думав: «Георг, ч», може, хтось інший…» Але той, про кого він мислив, був колись його друг. А чи справді він був його друг? «Безперечно. Мій кращий, єдиний друг», — раптом вирішив Франц. Ця думка його глибоко збентежила.

Коли він зазнайомився з Георгом? У двадцять сьомому році, у молодіжному таборі Фіхте. О ні, багато раніше.

Він зустрічав його на футбольному полі в Ешенгаймі невдовзі після того, як вони обидва закінчили школу. Він, Франц, був такий поганий футболіст, що ніхто не брав його до себе в команду. Тому він і сміявся з таких хлопців, як Георг, що, крім футбола, нічого й знати не хотіли. «Чуєш, Георге, у тебе не голова на плечах, а футбольний м’яч», — сказав він йому якось. Очі в Георга звузилися й стали злі. Певно, не випадково Георг наступного дня влучив йому м’ячем в живіт. Незабаром Франц покинув футбол, бо це було не те поле, на якому віл міг би показати себе, хоч його весь час і вабило туди. Він навіть довго по тому іноді уві сні бачив себе воротарем ешенгаймської команди.

Через чотири роки він знову стрівся з Георгом на лекціях, які він уже сам читав у таборі Фіхте. Георг сказав йому, що приїхав у табір тому, що там давали дешеві уроки джіу-джитсу! а на лекцію пішов просто так, з нудьги. Йому й на думку не спадало, що лектор Франц— це його знайомий Франц, його невдаха Франц з футбольного поля, який вигулькнув тут у ролі лектора. Очі Георга знову звузилися, в них спалахнули іскорки ненависті, наче він хотів за щось помститися, за якусь лайку чи образу. Він, мабуть, постановив зірвати Францові курс лекцій. Проте Георгові витівки нікому не сподобались, і він після другого разу перестав відвідувати лекції. Але Франц і далі стежив за ним. Вродливе смагляве обличчя Георгове часто прибирало погірдливого виразу, він ходив, пишно закинувши голову, здавалося, він відчуває зневажливу жалість до всіх тих, хто не був такий дужий і гарний, як він. Він забувався лише, коли веслував або боровся; його обличчя ставало добрим і веселим, наче йому вдалося втекти від себе самого. Франц з цікавості, що його самого дивувала, відшукав Георгову анкету: учився на автослюсаря, по закінченні навчання — безробітний.

Наступної зими він здибався з Георгом на січневій демонстрації. Його обличчя знову кривила трохи презирлива посмішка. Воно лагіднішало лише тоді, коли він співав.

Потім вони зустрілися біля будинку гауптвахти, коли демонсграція вже закінчилася. У Георга роздерся спортивний черевик. На слизькій від снігу вулиці відпала підошва. І тут у Франца промайнула думка, що Георг і босоніж пішов би з демонстрацією до кінця. Він спитав у Георга, який у нього номер взуття. Той відповів:

— Син моєї матері сам собі полагодить черевика.

Франц спитав його, чи не хоче він подивитися на фотографії з молодіжного табору. Георг теж там є. Звичайно, Георгові хотілося глянути иа фотографії, де він бере участь у змаганнях з плавання чи з джіу-джитсу[6].

— Цікаво було б глянути, — сказав він.

— Ти занятий сьогодні вечором? — спитав Франц.

— А чим я можу бути занятий? — відповів Георг.

Обидва чомусь зніяковіли. Всю дорогу до старого міста вони мовчали. Франц охоче знайшов би який-небудь привід, щоб спекатися Георга. Що це він взагалі надумав, навіщо запросив цього хлопця до себе? Він же хотів почитати. Фраиц зайшов до крамниці, купив ковбаси, сиру, апельсинів. Георг чекав біля вітрини, обличчя в нього було похмуре, його звичайна усмішка зникла. Франц, який ніяк не міг зрозуміти, чого це раптом сталося, спостерігав його через вікно крамниці.

Франц жив тоді на Гіршгасе, під красивим горбатим шиферним дахом. Кімнатка була маленька, з похилою стелею і з дверима просто на сходи.

— Ти сам тут живеш? — спитав Георг.

Франц розсміявся:

— Родини в мене ще немає.

— Отже, ти живеш тут сам? — ще раз повторив Георг. — Тоді зрозуміло.

Його обличчя тепер зовсім спохмурніло. Франц подумав, що Георг, очевидно, живе у тісноті великої родини. Те «зрозуміло» означало: «Он як ти живеш. Тож не дивно, що ти такий розумний».

Франц спитав:

— Може, ти хочеш перебратися сюди?

Георг здивовано глянув на нього. В його обличчі не було й сліду усмішки, ніякої пихи, наче його захопили зненацька і він не встиг прикритися своїм звичайним виразом.

— Я? Сюди?

— Так.

— Ти серйозно? — стиха спитав Георг.

— Я завше говорю серйозно, — відказав Франц.

А насправді він спитав це аж ніяк не серйозно, це просто ненароком вирвалось у нього. Лише згодом це питання набрало поважності, навіть болісної поважності.

Георг зблід. Франц лише тепер збагнув, що його випадкова пропозиція мала для Георга величезне значення, може, то був поворотний момент в його житті. Він схопив Георга за руку.

— Отже, домовились.

Георг висмикнув руку. «Він одразу ж відвернувся від мене, — згадував Франц. — Він підійшов до вікна і зовсім заслонив моє маленьке віконце. Був вечір. Зима. Я засвітив світло. Георг сидів верхи на стільці. Його густе каштанове волосся рівними пасмами спадало на лоб. Він обчищав апельсини собі й мені.

Я взяв