Читати книгу - "Дуже страшна історія"

вже не раз того дня. Вона ще покладалася на мене!

І знову почалася ланцюгова реакція: ідеї одна за одною полізли мені в голову!

— А якщо побігти до сусідньої станції? Це далеко?

— Півгодини бігу, — відповів Гліб. — Але районна пошта тут… А там немає будок…

— Неділя — для всіх неділя! — похмуро виголосив Покійник. — Ти вважаєш, там уже почався понеділок?

— Навіщо ж так? — несподівано обірвав його Принц. — Навіщо говорити під руку?

— Ну, якщо він думатиме рукою, наші батьки приречені!

— Покійнику, не чіпай Алика! — сказав Принц Датський так само грізно, як говорив колись мені: «Не чіпай Покійника!» У його грудях билося чесне, благородне серце! Підтримка запалила мене:

— А куди ти, Глібе, вчора дзвонив з міжміської? Щоб попередити Племінника… Ну, про те саме… про що, ти знаєш. Куди ти дзвонив?

— На дачу.

— Виходить, там є телефон?

— Так. Його дідусеві… Він виступав на телефонній станції, і йому… Там навіть табличка… На апараті. «Гл. Бородаєву від вдячних читачів…»

— З цього телефону ти, Наташо, й подзвониш! — проголосив я з ґанку, наче з трибуни. — А потім, якщо залишиться час, і ми подзвонимо…

— Ні, — сказав Гліб. — Ти не знаєш Григорія. Він не дозволить… Коли ми його…

Гліб ще не знав головного — він не читав мого напису на столі: «Племіннику! Вітай свою тітку!» А якщо Племінник, на відміну від Гліба, вже прочитав ці слова? Тоді він і поготів не пустить нас до телефону! А то ще й зажене назад у підвал… Зустрічатися з ним страшно!

Так я думав, а вголос сказав:

— Що нам Племінник! Шестеро одного…

— Не ждуть! — підказала Миронова. І вперше в житті підказуючи, не вгадала.

— Не бояться! — поправив я її. І повторив: — Шестеро одного не повинні боятися!

— Ти не знаєш Григорія, — знову сказав Гліб. — Він же сидів… А ми не сиділи… Нам не подужати…

— Побачимо! — вигукнув я. Але, як і досі, стояв на гайкові, поспішати на «стару дачу» якось не дуже хотілося.

На допомогу мені прийшла ланцюгова реакція: нова ідея яскраво спалахнула серед ранніх сутінків!

— Він нас і пальцем не зачепить!

— Пальцем, звичайно, — заскиглив Покійник. — А ти бачив, який у нього кулак?

— Не бачив! І жоден з вас не побачить, — сказав я впевнено. — І самого Племінника ви не побачите!

— Хіба це можливо? — і далі сумнівався Покійник. — Можливо!

— Хіба Племінник щез? Випарувався? — Від страху Покійник знову почав розмовляти запитаннями.

— Коли ви зайдете в дачу, там нікого не буде, — сказав я. — Ви вірите мені?

— Віримо, — сказала Наташа.

Це було мені скромною нагородою.

— Побігли! — гукнув я.

І всі знову побігли.

Якби хтось того дня спостерігав наші переміщення збоку, то вирішив би, що діється щось дуже дивне й підозріле. Спершу ми мчали від дачі до лісу. Зупинилися, помахали руками навколо Покійника й знову помчали. Потім зупинилися на платформі, знову помахали, порадилися і, ляпаючи одне на одного бризками грязюки, побігли до пошти. Знову зупинилися, знову помахали, порадилися і щодуху помчали назад до дачі… Тепер уже я весь час біг попереду, мов вожак, який обов'язково є в кожній зграї — пташиній, собачій і будь-якій іншій. Мені не потрібна була тепер допомога Гліба: я сам знав дорогу.

Повертаючись на дачу, ми кілька разів відпочивали. Кожен по-своєму. Покійник одразу падав на пеньок чи лаву і дихав усіма частинами свого тіла: носом, ротом, животом і плечима. Принц Датський ходив, по-спортивному високо піднімаючи ноги, зводячи і опускаючи руки, глибоко й рівно дихаючи, Гліб починав прогулюватися десь далі від мене: він уникав моїх очей і запитань. Здавалося, він хотів, щоб я забув про його існування. І про розслідування, яке все ще не було завершене: мені бракувало часу. Зненацька він повертав голову, наче за деревами й за кущами його наздоганяли мої болісні сумніви: «Навіщо ти, Глібе, це зробив? Навіщо?!»

Миронова, ледве зводячи подих, все ж піднімала руки й питала: «Треба відпочивати?», даючи зрозуміти, що, коли знадобиться, коли буде наказано, вона тут-таки, не зупиняючись, помчить далі.

Але, загалом, всі мали вигляд змокрілий, захеканий. Навіть я ледь помітним рухом витирав з лоба краплини втоми. І тільки Наташі втома була до лиця. Лише з легкого, ледь помітного рум'янцю та по блиску великих сірих очей, які сліпили мене, можна було здогадатися, що вона трохи стомилася. Я був певен, що не існує в житті таких ситуацій, які б заскочили Наташу зненацька і могли б їй зашкодити. Усе їй було до лиця, і через це мені ставало страшно…

Коли показалася «стара дача», яка зовсім не була старою, мої друзі знову вирішили перепочити. Вони боялися до неї наближатися. Так, гостра спостережливість підказала мені, що вони боялися.

Гліб завжди трохи нахилявся і, здавалося, полюбляв вивчати землю у себе під ногами. Раніше це було від скромності, а того дня, як я вже казав, він боявся зустрітися поглядом зі мною. Зі мною, який багато що зрозумів, багато що знав про нього, але дещо іще не дорозслідував.

Проте на останньому привалі Гліб підійшов і сказав:

— Ти не знаєш Григорія… Його всі тут… Як вогню! Адже він сидів… За бійку… Сидів!

— І ще посидить! — сказав я.

— Де?

— Не там, де раніш, але посидить. Поки що це таємниця.

Всі інші мовчки переступали з ноги на ногу, але очі їхні намагалися зупинити, вдержати мене. «Мудрий в дачу не зайде, мудрий дачу обійде!» — промовляли погляди друзів. І хоч я того дня переконався, яка мудра народна мудрість, цього разу вона мене не влаштовувала. Я вступав з нею в конфлікт!

Нарешті Принц Датський не витримав і вигукнув:

— Ти сміливий,