Читати книгу - "Материками й океанами"

Що вони зробили, непомітні, скромні трудівники науки? Які випробування випали на їхню долю?

Серед перших дослідників гірської Середньої Азії, що прославились у хребтах Паміру або Тянь-Шаню, прізвище Голубєва згадується досить рідко. Це один з тих «невдах», яких частіше всього приховують все ті ж самі двоє слів.

Той, хто захоче дізнатися хоч трохи про Голубєва, знайде крихітну статейку в енциклопедичному словнику. Там сказано, що Олександр Федорович Голубєв читав лекції в Академії Генерального штабу, а з 1859 по 1864 рік мандрував в експедиціях і був першим європейським ученим, що провадив астрономічні визначення в околицях озера Іссик-Куль і в провінціях Західного Китаю. В словнику зазначено ще, що описи тих країв, зроблені Голубєвим, було перекладено багатьма мовами і що на честь заслуг мандрівника одну з прикордонних станиць назвали Голубєвською. Якщо жадібній до знань людині цього здається замало, то їй доведеться перегортати звіти Географічного товариства за минуле століття. Можливо, там вона здибає навіть портрет Голубєва, на якому зображено офіцера середнього віку, у військовому мундирі, з одвертим обличчям, трохи кучерявим волоссям і енергійним поглядом, який чимсь нагадує видатного Пржевальського. Той, хто терпляче розшукає всі нотатки про експедиції Голубєва, прочитає статті і звіти мандрівника, може довідатись, приблизно, ось про що.

Російський географ Петро Петрович Семенов наприкінці 1857 року повернувся з успішної експедиції. Своїми дослідженнями «небесних гір» — загадкового Тянь-Шаню — він спростував уявлення, які тоді існували, про гірську Середню Азію. На честь видатних заслуг Семенова до його прізвища пізніше було додано: Тянь-Шанський.

Але, повернувшись до Петербурга, мандрівник не раз говорив, що в його роботі є дуже істотна прогалина. Експедиція обстежила чимало хребтів і річок, але їх не можна точно позначити на карті. Адже, щоб визначити місцезнаходження якого-небудь пункту на земній поверхні, треба шляхом тонких і складних астрономічних спостережень знайти його широту і довготу. Цього не змогла зробити експедиція Семенова — у ній не виявилось астронома. Відтак потрібно було негайно направити по слідах експедиції енергійну і сміливу людину, яка б зуміла продовжити розпочате.

Багато членів Географічного товариства назвали прізвище Голубєва. Щоправда, цей професор геодезії не мав досвіду мандрівника, зате дуже знався на астрономії. До того ж, він давно мріяв про далекі експедиції.

Петро Петрович Семенов, який особливо цінував людей, ладних розлучитися з життєвими вигодами заради самовідданого служіння науці, не приховав від Голубєва труднощів майбутньої подорожі. Там, у гірській частині Середньої Азії, нема ні второваних стежок, ні російських селищ. Голубєву належить відвідати і такі закутки, де до нього не ступала нога жодного мандрівника. Можливо, йому доведеться ночувати в снігу на гірських перевалах. На берегах озера Іссик-Куль, що треба точно позначити, часто спалахують запеклі сутички між киргизькими племенами, які ворогують одне з одним. Тут можна здибатись і з загонами головорізів кокандського хана. Можливо, Голубєву уже відомо про щойно одержану сумну звістку: німецький мандрівник Адольф Шлагінтвейт, який намагався проникнути в Тянь-Шань з півдня, загинув від рук катів Якуба-хана. Якщо все це лякає шановного Олександра Федоровича, то він може змінити своє рішення…

Ні, небезпеки не лякали Голубєва. От тільки чи впорається він із своїми завданнями, чи виправдає довір'я Географічного товариства в першій своїй подорожі?

Але Петро Петрович Семенов напрочуд умів підбадьорювати і надихати людей. І Голубєв вирушив у Середню Азію, тепло напучений людиною, якій у майбутньому належало організувати стільки блискучих експедицій російських географів.

Ранньої весни 1859 року Голубєв був уже у Вірному. Ця фортеця, звичайно, нічим не нагадувала теперішнє місто Алма-Ату, яке стоїть на тому місці. Тоді там за земляним валом тулилися одне до одного тільки дерев'яні будиночки козаків та невелика церква. Далі височіла зубчаста стіна хребта Ала-Тау з її вічними снігами і синіми проваллями ущелин.

Не гаючись, караван коней і важко нав'ючених верблюдів попрямував з Вірного до берегів Іссик-Кулю. Навколо гарцював сильний конвой. Розвідники на баских конях нишпорили довкола: чи нема де засідки?

Найкоротша дорога до Іссик-Кулю була в цей час непрохідна: високогірні перевали замело снігом. Голубєв пішов в обхід, долинами річок, на берегах яких біліли повстяні юрти киргизів.

Караван обганяв величезні овечі отари; траплялись руїни якихось стародавніх фортець, складених з обпаленої цегли. Скрізь було тихо і спокійно. А у Вірному застерігали, що шлях небезпечний. Певне, хотіли налякати.

Копита коней зацокотіли по слизькому камінню: караван вийшов у долину річки Чи-лик. У Голубєва, якому вперше в житті довелось переправлятися вбрід через гірську річку, паморочилась голова, йому здавалось, що скажені струмені от-от звалять коня і разом з вершником кинуть на каміння.

Ночувати стали на зеленій галявинці. Козаки ловили османів — рибу, схожу на форель. Мирно диміли багаття, смачно пахло чаєм і юшкою. А тут ще в тополевому гаю затьохкав соловей. Голубєв, стомлений переходом, у напівдрімоті думав, що все складається так вдало…

Його розбудив вигук:

— Стій! Стрілятиму!

Кричав вартовий. Десь близько в темряві чвалом мчав кінь. Тупіт урвався біля кущів, і багаття освітило киргиза в халаті із шаблею при боці.

— Начальнику, біда!

Киргиз примчав із невеликого російського загону, оточеного поблизу Іссик-Кулю ворожими племенами.

Табір пожвавішав, загомонів. Молодий козак, із свистом розтинаючи шаблею повітря, почав збуджено рубати лозу. Голубєв наказав посилити караули. Десь далеко в горах бахнув одинокий постріл, загавкав собака. Тільки соловей, як і раніш, безтурботно тьохкав у гаю.

Виступили рано, до схід сонця. З гір, на які підіймався тепер караван, угадувалася в тумані сріблиста змійка річки їли. Незабаром потрапили в піщану долину, де дув дужий вітер. Провідник сказав, що тут майже завжди вітряно і бувають дні, коли буря звалює з ніг верблюда. Потім коні дерлися вздовж гірського схилу, ковзаючи по вологій глині. Голі скелі тулилися до стежки.

Вночі на бівуак експедиції примчав другий гонець від оточеного загону. Це був старий, досвідчений козак, який ледве пробрався через гірські проходи, мокрий як хлющ — йому довелось побрьохатися в снігах.

Але в ті хвилини, коли козак, зігрівшись від чарки, креслив перед Голубєвим на землі, показуючи, як швидше пройти до оточеного загону, загін уже не потребував допомоги. Вершники,