Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

й близько не могла дорівнятися за величчю до Колиски Лада, але було в ній щось старомодне, щось близьке Роландові за духом, – білі дошки, навислі карнизи, високі вузькі вікна, що більше скидалися на черепицю. Дикий Захід. А на табличці, що висіла над лінією дверей вокзалу, сухозлітними літерами було виведено повідомлення:

ЕТЧИНСОН, ТОПІКА І САНТА-ФЕ

То все містечка, збагнув Роланд, а остання назва до того ж знайома. А чи не було в баронії Меджис міста з назвою Санта-Фе? Але ця нитка спогадів знову приводила до Сюзен, любої Сюзен біля вікна, з розплетеним волоссям, що розсипалося на плечах. Від неї віяло пахощами жасмину, троянди й жимолості, а ще старого запашного сіна, пахощами, які провидиця в горах так і не зуміла відтворити, запропонувавши натомість лише бліду їх подобу. Сюзен, що лежить на спині й поважно дивиться на нього знизу вгору, потім усміхається й підкладає руку під голову, від чого її груди здіймаються, наче прагнучи його руки.

Якщо ти кохаєш мене, Роланде, то кохай… ведмедики, пташки, рибки і зайченятка, коханої сповніть бажання спочатку…

– …наступна?

Він озирнувся на Едді, змушений зібрати волю в кулак, щоб повернутися з минулого від Сюзен Дельґадо. Тут, у Топіці, справді були тонкоходи, до того ж різні.

– Я відвернувся, Едді. Благаю прощення.

– Я спитав: Сюзанна наступна?

Роланд похитав головою.

– Наступний ти, потім Сюзанна. Я піду останнім.

– А ти впораєшся? З твоєю рукою, та й не тільки?

– Все буде гаразд.

Едді кивнув і засунув ногу в петлю. Коли Едді вперше з’явився в Серединному світі, Роланд міг би легко спустити його вниз сам, навіть без двох пальців. Але ось уже багато місяців, як хлопець не вживав свого зілля, та й м’язів у нього наросло на десять чи п’ятнадцять фунтів. Тож Роланд радо скористався Сюзанниною допомогою, і разом вони спустили Едді на землю.

– А тепер дами, – сказав Роланд, всміхаючись до Сюзанни. Останнім часом усміхатися стало легше, усмішка виходила природнішою.

– Так, – але з місця вона не зрушила, лише стояла й кусала нижню губу.

– Що не так?

Вона поклала руку на живіт і погладила його, наче їй боліло. Стрілець гадав, що вона розповість, але вона тільки похитала головою:

– Нічого.

– Не вірю. Чому ти тримаєшся за живіт? Болить? Ти вдарилася, коли поїзд зупинився?

Вона так рвучко забрала руку від живота, наче місце на південь від її пупка запекло вогнем.

– Ні. Зі мною все гаразд.

– Точно?

Здавалося, це питання викликало в Сюзанни глибоку задуму.

– Ми поговоримо про це згодом, – нарешті відповіла вона. – Побалакаємо, якщо тобі більше до вподоби це слово. Але ти був правий, Роланде. Зараз не час і не місце для розмов.

– Побалакаємо всі вчотирьох чи лише ти, я й Едді?

– Тільки ти і я, Роланде, – сказала вона і поставила обрубок ноги в петлю. – Для початку лише курочка і півник. А тепер спускай мене, коли твоя ласка.

Він насупився й заходився спускати її, від душі сподіваючись, що перша думка, та, що спала йому, коли він побачив руку на животі, хибна. Бо Сюзанна побувала у велемовному кружалі, й демон, що мешкав там, таки домігся свого, поки Джейк силкувався перейти зі свого світу до їхнього. Часом – часто – дотик демона змінював усе.

І в жодному разі на краще, як свідчив гіркий досвід Роланда.

Поки Едді, обійнявши Сюзанну за талію, допомагав спуститися на платформу, стрілець підтягнув мотузку. На ходу зав’язуючи на кінці мотузки фальшиву петлю, підійшов до одного зі стовпів, що розітнули гостру пику поїзда, мов масло. Накинув її на стовп, обережно, аби не зсунути мотузку ліворуч, закріпив і спустився на платформу, зігнувшись у поясі й залишаючи на рожевому боці Блейна сліди від чобіт.

– Шкода втрачати мотузку й ранець, – відзначив Едді, коли Роланд став коло нього.

– Кому-кому, а мені точно не шкода втрачати той бісів ранець, – пробурчала Сюзанна. – Я краще повзтиму тротуаром, поки по лікті не вимащуся жуйкою.

– А хто сказав, що ми їх втратили? – Роланд підчепив рукою петлю для ноги, зроблену з сиром’ятного шнурка, і рвучко смикнув ліворуч. Мотузка ковзнула вниз, а стрілець встиг її підхопити на льоту.

– Крутий фокус! – захоплено вимовив Джейк.

– Утий! Окус! – підтакнув Юк.

– Корт? – спитав Едді.

– Корт, – з усмішкою погодився Роланд.

– Пекельний інструктор стройової підготовки, – сказав Едді. – Краще ти, ніж я, Роланде. Краще ти, ніж я.

4

Коли вони йшли до дверей вокзалу, знову розлігся тихий огидний звук. Роланд здивовано помітив, що всі троє з його когорти наморщили носи й скривили роти одночасно, ставши схожими не просто на членів ка-тету, а на кревних родичів. Сюзанна показала рукою в бік парку. Знаки, що виднілися над деревами, неначе погойдувалися в мареві спекотної імли.

– Це звук тонкоходу? – спитав Джейк.

Роланд кивнув.

– А ми зможемо його обійти?

– Так. Тонкоходи так само небезпечні, як болота з трясовинами і сейліґами. Ви про таке чули?

– Ми знаємо, що таке трясовина, – підтвердив Джейк. – А якщо сейліґи – це такі довжелезні зелені тварюки з великими зубами, то ми і їх знаємо.

– Саме так вони і виглядають.

Сюзанна озирнулася, щоб востаннє глянути на Блейна.

– Жодних дурних запитань та ігор. Правду було написано в книжці, – вона перевела погляд з Блейна на Роланда. – А як щодо Беріл Еванс, авторки «Чарлі Чух-Чуха»? Думаєш, вона теж учасниця цієї історії? Що як ми колись зустрінемося з нею? Я б хотіла їй подякувати. Звісно, врятував нас Едді, але…

– Гадаю, це можливо, – відповів Роланд, – але здоровий глузд підказує, що цього не станеться. Мій світ – як величезний корабель, що затонув неподалік берега, і більшу частину його уламків прибило до берега. Те, що ми знаходимо, здебільшого дуже цікаве, але все одно це уламки. Безглузді уламки. – Він озирнувся. – Як і ця місцина, я думаю.

– Я би не сказав, що це такі вже уламки, – сказав Едді. – Погляньте-но на фарбу на фасаді станції. Вона трохи поіржавіла від ринв до карнизів, але ж ніде не облущилася, наскільки я бачу, – перед дверима він провів пальцем по одній зі скляних панелей. – Повно пилу, але тріщин жодних. Як на мене, то цим вокзалом ніхто не опікувався від… либонь, від початку літа.

Він питально глянув на Роланда, а той лише знизав плечима і кивнув. Він слухав неуважно, лише наполовину зважав на те, що каже Едді. Решта його уваги була зосереджена на двох речах: бурмотінні тонкоходу і стримуванні спогадів, що прагнули засмоктати його, мов трясовина.

– Але ж Лад руйнувався впродовж багатьох століть, – сказала Сюзанна. – А це…