Читати книгу - "Мати чи бути?"

орієнтація характеру, яка може бути властива всім людським істотам, якщо тільки вони не ма­ють емоційного ґанджу. Продуктивні особистості оживлю­ють усе, до чого вони торкаються, вони реалізують власні здібності і вселяють життя в інших людей та речі.

І «активність», і «пасивність» — кожне з цих слів може мати два абсолютно різні значення. Відчужена ак­тивність, коли це просто зайнятість, фактично є пасив­ністю в розумінні продуктивності, тоді як пасивність, що має на увазі незайнятість, цілком може виявитися й невідчуженою активністю. Сьогодні все це складно зрозумі­ти, тому що активність переважно являє собою відчужену пасивність, тоді як продуктивна пасивність є справжнім винятком.

Як розуміли активність і пасивність великі мислителі

У філософській традиції доіндустріального суспіль­ства поняття «активність» і «пасивність» вживалися не в тому розумінні, в якому вони вживаються в наші дні. Та й не могли вони означати те ж саме, що й сьогодні, адже відчуженість праці в ті часи не сягала такого рівня, який можна було б порівняти із сучасним. З цієї причини деякі філософи, наприклад Арістотель (Aristotle), навіть не про­водили чіткого розмежування між активністю і простою зайнятістю. В Афінах відчужену роботу виконували самі лише раби, фізична праця, судячи з усього, була виключе­на з praxis (практики), бо цей термін стосувався лише тих видів діяльності, якими личило займатися вільній особис­тості, й Арістотель, по суті, вживає його для позначення вільної діяльності особистості (див. працю Ніколаса Лобковіца «Теорія і практика» [70]). Враховуючи це, можна зробити висновок, що у вільних афінян навряд чи могла виникнути проблема суб'єктивно безглуздої, відчуженої, суто рутинної праці. Їхня свобода якраз і передбачала, що, оскільки вони не раби, їхня активність є продуктивною і сповненою змісту.

Арістотель не поділяв наших сучасних поглядів на активність і пасивність — це стає очевидним, якщо заува­жити, що для нього найвищою формою praxis, тобто за­нять, є споглядальне життя, присвячене пошукам істини, і таке споглядання він навіть ставить вище за політичну діяльність. Твердження, що споглядання — це одна з форм бездіяльності, було для нього позбавлене змісту. Арістотель вважав споглядальне життя діяльністю найкращої нашої складової — інтелекту. Раб може відчувати тілес­не задоволення так само, як і вільна людина. Але щастя (eudaimonia) полягає не в задоволеннях, а в діяльності від­повідно до доброчесності («Нікомахова етика» [3], 1177а, 2 і наступні).

Позиція Фоми Аквінського, так само як і Арістотеля, передбачала розуміння активності, відмінне від сучасного. Для нього життя, присвячене внутрішньому спогляданню та духовному пізнанню (vita contemplativa), є найвищою формою людської активності. Він визнавав, що повсяк­денне життя (vita activa) звичайної людини теж має цін­ність і веде до блаженства (beatitudo), але за умови, — і ця ремарка має вирішальне значення, — що мета, до якої спрямована людська активність, це блаженство і що ця людина здатна контролювати свої пристрасті та свою плоть («Сума» [1], 2—2: 182, 183; 1—2: 4, 6).

Але проблема співвідношення споглядання і щоден­ного життя вимагала складніших тлумачень, ніж наведене вище. Якщо позиція Фоми Аквінського являє собою пев­ний компроміс, то невідомий автор «Хмари незнання» [18], сучасник Мейстера Екхарта, зовсім не визнає цінностей активного життя; а Екхарт, навпаки, висловлюється на їхню користь. Однак це протиріччя не має істотного зна­чення, як може видатися, бо всі згодні з тим, що активність «корисна й благотворна» лишень тоді, коли вона відбиває вищі етичні і духовні потреби й закорінена в них. Тому, згідно з поглядами всіх цих мислителів, проста зайнятість, тобто активність, не пов'язана з духовним життям, мала бути відкинута[12].

Як особистість і як мислитель Спіноза втілив у собі дух і цінності того часу, за якого жив Екхарт, — приблиз­но за чотири століття до нього. Але він також досить про­никливо відстежив ті зміни, які відбулися в суспільстві і в людині. Він був засновником сучасної наукової психоло­гії, одним із першовідкривачів підсвідомого, і його багата наукова інтуїція дала змогу йому здійснити більш система­тичний і точний аналіз різниці між активністю і пасивніс­тю, ніж це зробили його попередники.

У книзі «Етика» [103] Спіноза розрізняє активність і па­сивність (дію і страждання) як два основних різновиди ді­яльності розуму. Перший критерій дії полягає в тому, що вона випливає з людської природи: «Я кажу, що ми діємо (активні), коли в нас або поза нами відбувається щось таке, для чого ми є адекватною причиною, тобто... коли з нашої природи ви­пливає щось у нас або поза нами, що може бути зрозумілим чітко і виразно тільки через неї одну. Навпаки, я кажу, що ми страждаємо (що ми пасивні), якщо в нас відбувається або з нашої природи випливає щось таке, чого ми не є причиною, хіба частковою» ([103], 3, 2).

Наведені ׳ міркування дещо заважкі для сучасного читача, який звик вважати, що термін «людська природа» не відповідає жодним очевидним емпіричним відомостям. Але це було не так і для Спінози, і для Арістотеля, — це не так і для деяких сучасних нейрофізіологів, біологів і пси­хологів. На думку Спінози, людська природа так само ха­рактерна для людських істот, як кінська природа — для коней; більше того, за Спінозою, чесноти чи вади, успіх чи невдача, благополуччя чи страждання, активність чи па­сивність залежать від того, якою мірою особистості тала­нить досягти оптимальної реалізації своєї людської приро­ди. Оптимальна реалізація природи — людської природи в нашому випадку — є метою життя; наша свобода і наше щастя тим повніші, чим більше ми наближаємося до неї.

У спінозівській моделі людини атрибут активності невіддільний від іншого атрибута — розуму. Оскільки ми діємо відповідно до умов нашого існування й усвідомлює­мо ці умови як реальні і необхідні, ми знаємо правду про самих себе. «Душа наша деколи є активною, а деколи — пасивною, а саме: оскільки вона має адекватні ідеї, вона неминуче активна, оскільки ж має ідеї неадекватні, вона, з необхідності, пасивна» ([103], 3, 1).

Бажання можуть бути активними і пасивними (actiones і passiones). Активні вкорінені в умовах нашого існування (природних, а не патологічно спотворених), а пасивні викликані внутрішніми або зовнішніми спотво­реними умовами. Активні існують остільки, оскільки ми вільні; пасивні виникають під впливом внутрішньої чи зо­внішньої сили. Всі «активні ефекти» неодмінно позитив­ні; а пасивні, тобто «пристрасті», можуть бути добрими або поганими. За Спінозою, активність, розум, свобода, благоденство, радість і самовдосконалення нерозривно пов'язані — так само пов'язані між собою пасивність, ірра­ціональність, залежність, журба, безсилля, а також стремління, що суперечать людській природі ([103], 4, 2—3; 5, 40—42).

Щоб повністю осягнути ідеї Спінози про душевні пристрасті і пасивність, розглянемо останній, співзвуч­ний