Читати книгу - "Смерть у Києві"

Зненацька рядки кодексу мовби заяскріли, так ніби свічка подвоїлася чи й потроїлася. Дуліб у першу мить навіть не збагнув, що сталося, подумав, що, може, то від утоми, і прикрив очі повіками, та коли знову глянув на сторінку книги, рівне світло осявало не тільки виписані золотом і кіновар'ю рядки, але світився весь простір довкола Дуліба. Тоді він, украй стривожений, відірвався нарешті од кодексу, повернув голову трохи вбік, глянув собі за плече.

Позад нього в довгій нічній сорочці, тримаючи в руці трисвічник, стояла Марія. Це могло й примаритися. Бо Марія з чоловіком уже з місяць як поїхала до Олбіна, де Петрок вибудував собі двір, щоб бути ближче до своїх шльонських маєтностей. Отже, з'явитися в Кракові, здавалося, бояриня-княгиня не могла б отак несподівано, без почту, без того стуку та грюку, яким Власт супроводжував кожен крок своєї повелительки. Коли ж і могла б з якоїсь невідомої причини прибути вона тихо й нічною порою, то як наважилася сама, без супроводу пробиратися аж до Дулібової комірчини, бо ж ніколи не покидала своїх палат без того, щоб за нею не тягнувся хвіст прислужниць. А найбільше дивувався Дуліб нечутності, з якою виникла за його спиною Марія, мовби злетівши з неба.

Розгубленість від цієї несподіванки в Дуліба була така велика, що він не здобувся ні на віщо, як просто сягнув рукою в той бік, де стояла з'ява Марії, не сподіваючись відчути там нічого, крім порожнечі, але рука наткнулася на живе, гаряче, бунтівливе тіло; сорочка, власне, й не прикривала його, а тільки створювала ту непередавано гріховну спокусу, супроти якої безсила найтвердіша душа.

Тоді він розгублено глянув вище, побачив обличчя Маріїне, побачив усмішку на її мовчазних устах і сам теж не здобувся на жодне слово, не став ні про що питати, не спробував переконуватися в справжності Маріїній, від кинув обережність, вагання, острах, безвольно сповз зі свого стільчика, вклякнув коло ніг Маріїних, обхопив їх руками, припав обличчям до жіночих колін, готовий на все: на гнів, зневагу, кару, відразу.

Вона нічого не сказала, тільки ледь хитнулася, ставлячи трисвічник на столик з еммерамським кодексом.

Ось тоді й сталося між ними неминуче, і вже догорали свічки, коли вони спам'яталися і глянули одне одному в вічі. Але ще й тоді Марія не мовила жодного слова, Дуліб же не знайшов на своє виправдання теж нічого, окрім сказати:

— Ложе в мене тверде занадто.

— Не помітила, — сказала вона, а очі їй сміялися і розіскрювалися тисячоіскорно в пригасанні свічок на столику з еммерамським кодексом салійського дому імператорів Германії.

— Що ж тепер буде? — спитав Дуліб, спитав, власне, й не він, а його чесна душа хотіла знати, як вестися далі.

Марія пересмикнула голим плечем. Вона теж не знала, але не хотіла й знати.

Пішла від нього, так і не мовивши жодного слова, могла б і не прийти більше, і Дуліб був цілковито безрадний і безсилий будь-що зробити; однак вона, видно, не вважала ту ніч між ними випадково єдиною, бо незабаром покликала його до себе, і хоч на той час Петрок теж повернувся з Олбіна і міг би щохвилі з'явитися коло дружини, Марія віддалася Дулібові на шлюбному ложі, а на його несміливі вимовляння коротко кинула:

— Нічого. Коханець повинен бути лякливий. Звикай.

Обом їм судилися довгі роки роздвоєного, затаєного

життя, обоє каралися тою нещирістю, але їхня молодість трощила всі незримі перешкоди порядності й забобонів. Неспроможні побороти таємну пристрасть, вони вигадували безліч виправдань для себе, коли ж ніякі виправдання не помагали, тоді Марія на чергові побоювання Дулібові зі сміхом відказувала:

— Навіть хутро горностаєве, щоб виказати його ненаганну чистоту й білість пречисту, здобиться чорними хвостиками. Так і жона для високої цноти повинна мати цяточки зрадливості або хоч загонистості.

Вони приховували свою любов з такою вмілістю й винахідливістю, що іноді самі собі видавалися геніями подвійного існування, а то навіть не вірили, що можуть належати одне одному, всупереч волі цілого світу.

Та при всьому тому Дуліб твердо знав: ця жінка судилася йому самою природою, долею, всім сущим, і коли закони людського існування стали на заваді, треба було або ж їх зламати, або, коли неспромога, обійти з тою високою вмілістю, на яку надихає людей справжнє кохання.

Ще він знав: ніяка сила не відірве його від цієї жінки, і нічого йому вже не треба на цій землі, окрім Марії, окрім її поцілунків, окрім вогнистого, невситимого її тіла.

Дуліб лиш посміювався на зневажливі слова про жінок, що їх щоразу вишукував суворий канонік Матвій, який сповідував целібат не лише для священиків, а готовий був і всіх чоловіків схилити до цього стану, який давав би їм цілковиту незалежність від жіноцтва, від чого в світі відразу зменшувалося вполовину злочинності й неправди.

— Мій друг Петрок Власт, — казав Матвій, — загинув у той самий день, як забачив очі руської княгині. Він став рабом і наполовину втратив свою мужність, а незалежність загубив цілком. Ти ж, лікарю, належиш до чоловіків справжніх, бо ще й досі не спокусився примарливою привабою невіст, знаючи, певно, що приваба та мимойдуча і несправжня. Ось що писав клюнійський абат Одо про жіночу красу: «Краса тіла їхнього міститься виключно в шкірі. Бо коли б люди могли бачити, що під шкірою, їм би зогидився самий погляд на жінку. їхня приваба складається з флегми й крові, з вологості й жовчу. Якби хтось задумався над тим, що ховається в ніздрях, у горлі, в череві, він би дійшов до висновку, що там лиш нечистоти. Коли ж навіть кінчиком пальця гидуємо доторкуватися флегми або калу, то як же можемо прагнути обіймати торбину з лайном?»

— Дорогий каноніку, — казав Матвієві Дуліб, — вже досить довго блукаю поміж людьми, вивчаю людське тіло і те, що його оточує, і чим далі переконуюся, що кожній частці людського тіла можна знайти відповідники в оточенні, на землі й на небі, а раз так, раз усе існує в гармонії й нерозривності, то як можна зневажати одне, виставляючи щось інше? Як можна відкидати любов жінки, коли ми з тобою з'явилися на світ внаслідок такої любові і тільки завдячуючи жінці-матері, яка перед тим, як стати матір'ю, кохала і була кохана, тільки завдяки тій жінці ми з тобою можемо тепер насолоджуватися книжними знаннями, вивчати мови й нові науки, стежити за діями цілого світу і навіть вище: судити цей світ і все суще в ньому, судити з тою