Читати книгу - "Емілі виростає"

Діном провели чудових півгодини, хоч пані Поттер чи пані Прайс і справді могли подумати, що ми схибнулися з розуму: вони ж бо на небі нічого не бачили!

З того всього випливає, що жити про око людське не варто. А отже, лишається тільки одне: жити „про власне око“. Потай душі я вірю в себе. Я не така лиха і не така дурноверха, як їм видається, не хвора на сухоти і вмію писати. Вже зараз, трохи виписавшись, я почуваюся значно краще. Лиш одне журить мене і сердить: жалощі панни Поттер. Я — об’єкт жалощів з боку якихось Поттерів!

Визирнула у вікно і побачила грядку красолі, а біля неї кузена Джиммі, що підливає квіти. Раптом зблиснув мені „промінчик“. Панна Поттер, пані Анна з їхніми злостивими язиками враз перестали для мене існувати. Красолі, прегарні божисті витвори, — хто вас розмалював? Я знаю відповідь: постали ви з літнього призахідного неба!

Щоразу помагаю кузенові Джиммі в його садівничих роботах. Люблю це заняття — мабуть, не менше, як він. Щодня ми робимо нові й нові відкриття.

Отже, тітка Елізабет не збирається виряджати мене до Шрусбері! Я відчуваю таке розчарування, ніби плекала надію, що вона дасть свою згоду на мій від’їзд. Тепер у мене враження, неначе брама життя зачинилася переді мною назавжди.

Але треба бути справедливою: я багато чим зобов’язана тітці Елізабет. І вона дозволить мені ходити до місцевої школи ще два роки — поза сумнівом! А пан Карпентер може навчити мене ще стількох цікавих і потрібних речей! Я маю своє перо, яким за певний час буду спроможна заробляти собі на життя і твердо стати на ноги. А ще я отримала в подарунок чудового сірого котика, котрий саме скочив на мій столик, даючи на здогад, що вже годі писати.

Тепер я знаю: справжній кіт має бути сірим!»

Розділ 5
Напівперемога

Одного серпневого вечора Емілі зачула посвист Тедді, що долинав із Завтрашньої Стежки, й вибігла з дому на зустріч. Тедді мав якісь важливі новини — про це виразно свідчили його блискучі очі.

— Емілі! — вигукнув радісно. — Я їду до Шрусбері! Мама сказала мені сьогодні: «Я дійшла висновку, що ти повинен отримати кращу освіту». Вона дозволяє мені їхати!

Емілі зраділа, втім, радість її була не без домішки жалю, за що вона гірко собі дорікала. Якою ж самотньою буде вона цієї зими після від’їзду вірного свого товариша! Донині вона цілком не усвідомлювала, наскільки важливим було для неї товариство Тедді. Чи не завжди він перебував в осередді її думок, його дружбу вона вважала найщирішою і найнадійнішою. А тепер не матиме поруч нікого, навіть Діна, бо Дін, як на те, вирушав до Єгипту чи до Японії — ще не вирішив остаточно, куди саме. Що вона робитиме наодинці з собою? Адже всі книги, що їх подарує Джиммі, не зможуть заступити друзів та подруг — живих, з плоті й крові.

— Якби ж і тобі дозволили їхати до Шрусбері! — мовив Тедді співчутливо, крокуючи з Емілі Завтрашньою Стежкою, що була вже майже Сьогоднішньою, так вимахали вгору молоді дерева за минулих три роки.

— Не варто ні мріяти про те, ні говорити. Це тільки засмучує мене, — сказала Емілі меланхолійно.

— Ну, на вихідні ми можемо бути разом. А щодо мого від’їзду, то цим я завдячую тобі. Те, що ти сказала моїй мамі тієї ночі, перед церквою, вплинуло на її рішення. Я бачив: вона роздумувала над тим день і ніч. Я чув, як вона говорила стиха: «Це жахливо — бути матір’ю. Бути матір’ю і страждати так тяжко. А вона ще назвала мене себелюбною!» Іншого разу вона ледь чутно казала: «Невже це егоїзм — бажати зберегти коло себе єдину на світі рідну душу?» Зате сьогодні, коли оголосила мені, що я можу їхати вчитися, вона була премилою. Я знаю: про маму говорять, нібито вона несповна розуму. Вона й справді буває дивакуватою, але тільки в присутності чужих людей. Ти не уявляєш собі, Емілі, якою милою, якою лагідною може вона бути, коли ми з нею удвох. Страшенно прикро мені, що мушу їхати від неї. Але маю здобути освіту!

— Я тішуся, що мої слова спричинилися до такого рішення твоєї мами, та вона мені цього повік не простить. Вона завжди ненавиділа мене… Ти знаєш, я кажу правду. Ти бачиш, як вона дивиться на мене, коли я до вас приходжу. Так, вона дуже чемна зі мною, але її очі, Тедді, її очі…

— Знаю, — відказав Тедді з видимою неохотою. — А все ж не будь до мами занадто суворою, Емілі. Я певен: вона не завжди такою була, хоч, скільки себе пам’ятаю, була саме такою. Нічого не знаю про її життя до моєї появи на світ. Нічого не знаю про мого батька. Вона про нього не згадує взагалі. Не знаю навіть, звідки взявся той шрам на її щоці.

— Я не вважаю твою маму за причинну, — поволі проказала Емілі. — Я думаю, щось її мучить, не дає спокою, не може вона подолати якогось спогаду, якогось страху… Тедді, я впевнена: твоя мама є одержимою. Не злими духами, ясна річ… Не злими духами, а якоюсь страшною, невідступною думкою…

— Вона нещасна, оце можна ствердити напевно, — сказав Тедді. — А до того ж ми бідні. Мама призналася мені сьогодні, що зможе відрядити мене до Шрусбері заледве на три роки. На довше вона не спроможеться! Але мені й трьох років вистачить. Це буде мені основою і стимулом, а потім я доучуватимусь самотужки, працюватиму… Я знаю, що дам собі раду.

— З часом ти станеш великим художником, — замислено провістила Емілі.

Дійшли до краю Завтрашньої Стежки. Емілі поглянула вгору, на вікна домівки пані Кент. В оселі не світилося. Мабуть, самотня вдова плакала поночі, замкнена у своїй господі разом зі своєю таємницею, змучена марною тугою за люблячим