Читати книгу - "Морська чайка"

підбився вверх, морська доріжка стала ще ширша і довша, досягала до самого рибальського містка. А там, на містку, гавкав і нявчав магнітофон, і дико вигинались і викручувались три чорні постаті.

В мене від усього того макітрилась голова. Я поспішив додому. Впав у ліжко і промарив усю ніч. Все мені снились собачі та котячі пащі, з яких полум'ям виривались дикі ноти Івової музики.

КИМ БУТИ?

Я навчився прокидатись разом із сонцем. Тепер уже не пропускав дідуся: тільки він з постелі — вже й я на ногах.

Сьогодні дідусь попросив мене допомогти віднести йому до баркаса весло. Я охоче згодився. Дідусь звалив собі на плечі-цілий оберемок пожовклої сітки.

Ми прийшли на риббазу так рано, що навіть Жорка-одесит ще спав. Дідусь кинув у баркас сітки, присів на борт і витягнув з широкої кишені люльку.

— Ну, як тобі, Даньку, полюбилося море?

Ого, ще й як! От тільки сказати, як воно мені полюбилося, не можу. Коли подумаю, то стільки б наговорив, стільки наговорив, а запитав дідусь — і я тільки кивнув головою.

А море справді було чудове. Синє-синє, безкрає і веселе. Я дивився на море і думав собі: і чому така несправедливість існує в світі? В одному місці того моря без кінця, без краю, вже й занадто, а в інших місцях і затоки немає морської? От коли б хоч трохи цього моря, хоч стільки, як до отого білосніжного корабля, та перекинути в білоруські ліси! Ох і пораділи б мої білоруські друзі, ох і здивувалися б!

— То, може, ти в діда й назовсім залишишся? — допитується ДІДУСЬ.

Я мовчу. Тут треба подумати. Зрозуміло, що залишитись у дідуся було б зовсім не погано. Хоч, правда, бабуся дуже вже прискіплива, мабуть, вона більше б тоді бралася за мене, ніж за дідуся, але зате дідусь же який у мене. Рибалка! А море яке? А Коська? А кіно безплатне на вершечку старої черешні? А морська чайка? Все це таке, що від нього важко відмовитись. Але ж. там, у Білорусії, в військовій частині мій татусь. І мама туди поїде.

Не кине ж вона татуся одного, бо що він без нас робитиме? І я, зваживши все, вирішую:

— Я буду кожного літа до вас приїздити.

Дідусь ніби й не чує. Мовчки смокче люльку. Тільки відводить убік очі, здається, щось цікаве побачив там, у морі. Я розумію — не сподобалась дідусеві моя відповідь. І я додаю:

— Татко ж у нас один лишився. Дідусь посміхається.

— Молодець, що за батька турбуєшся.

Я вдоволено чмихаю носом: а за кого ж мені ще турбуватись?

— Ти ж ким збираєшся бути, коли виростеш? — знову запитує дідусь.

Оце так запитання! Що тут відповісти?

Пам'ятаю, коли я був ще зовсім-зовсім маленьким, мама купила мені моряцький костюм. Синя сорочечка і штанці, ще й. справжня безкозирка. А на ній напис «Пустун». Я не знав тоді,

Що це слово написано в мене на безкозирці, і дуже сердився, коли мене взивали пустуном.

— От і моряк! От і моряк! — заперечував я.

Я тоді вирішив, що коли виросту, обов'язково буду моряком, водитиму кораблі по морю.

Пізніше, коли вже трохи підріс, я побував у гостях у свого другого дідуся — в таткового батька. Той мій дідусь зовсім не схожий на цього дідуся. Цей рибалка, а той конюх у колгоспі. Цей велетень, а той маленький-маленький, аж дивно, що він татусів батько. Мій татусь високий, широкоплечий, а дідусь тонісінький, худючий. Може, то тому, що йому все ніколи. І вдень і вночі він біля коней. Він і мене водив на стайню. Я вперше тоді побачив маленьких лошаток. Ох, як я їм порадів, хоч навіть не знав, як їх назвати. Отож заплескав у долоні, загукав дідусеві:

— Дідусю, дивіться, он коникові діти!

Скільки й були ми на селі у дідуся, я щодня ходив з ним на стайню. Коли мене хто запитував: «Ким будеш, Даньку?» — я не замислюючись відповідав:

— Конюхом.

Але в конюхах я ходив недовго. Якось татусь повіз нас із мамою на прогулянку справжньою автомашиною. Я сидів поруч із шофером і не відривав рук од руля. Моїй радості не було меж. Я збагнув, що немає нічого прекраснішого в світі, як кататися на автомашині. І що немає в світі кращої роботи від роботи шофера. Уявіть собі — це ж шофер все своє життя, день удень, зимою і влітку, від міста до міста, від села до села, міряє кілометри своєю машиною. Це ж не робота, а безперервна прогулянка.

— Я буду шофером! — говорив я гордо кожному.

Був я якийсь час і танкістом, був і пілотом. Це після того, як татусь показав мені справжні танки та літаки. А коли підріс, проміняв усе на роботу звичайного кіномеханіка. Я так полюбив кіно, що, здавалось, день і ніч дивився б картини. І я вирішив — виросту, обов'язково буду кіномеханіком і ніким більше. Це ж тільки уявити — все життя дивитися кінокартини!

Потім поступово забув я й про кіномеханіка. Я з охотою дивився картини, але крутити кіноапарат самому у мене вже не було великого бажання. А саме в цей час я й зовсім не задумувався над тим^ ким буду, коли виросту. Ким буду — тим і буду. Хіба обов'язково треба кимось бути? А виходить, що обов'язково. Дідусь запитав та й жде відповіді. І треба відповідати. Мені вже встигла полюбитися дідусева робота, я хотів сказати, що буду рибалкою, але побоявся, щоб дідусь не висміяв. І я сказав непевне:

— Та хто його знає…