Читати книгу - "Морська чайка"

Дідусь з подивом зиркнув на мене. В його сірих очах блиснув лукавий вогник.

— От тобі й маєш! А я гадав, що ти в генерали націлився.

— Генерали старі,— сам не знаю, чому почав виправдуватись я.

— То правда, — згодився дідусь. — Генеральського чину безвусим не доскочиш. В генерали виходять тільки з сивиною.

Попихкуючи люлькою, дідусь почав розповідати:

— А я в твої роки вже добре знав, ким буду. Батько мій і дід мій — рибу ловили. А я їм допомагав, як тільки на ноги зіп'явся. Так і виріс, онучку, на воді, на воді й помру. І, головне, не жалкую, що став рибалкою. Коли б можна було ще один або й два віки жити — то й їх би прорибалив, ні на яку роботу своєї не проміняв би.

Я з цікавістю слухав дідуся. Мені дуже полюбилось море. Не знаю, чи я, подібно Жорці-одеситу, зміг би плавати на кораблях, але рибу ловити мені дуже подобалось.

— А хіба ж колись так ловили рибу, як зараз? Правда, колись риби було більше, але спробуй взяти її одип та ще й мало не голіруч? Ходиш-ходиш за нею, бувало, на юшку наловиш, а на хліб — біг дасть, на пояс виторгуєш, а на сорочку й не так просто. Це не те, що зараз: і ставники, і сейнери, і моторні баркаси. Та ще й літаки в морі розвідують — тільки пішла скумбрія там чи ставрида, або кефаль вийшла з лиманів — відразу тобі шифровочку. Ану, мовляв, Кузьмо Івановичу, збирай свою бригаду, зволь рибку ловити. Ого, є чим ловити та і вміємо ловити, аби було що ловити.

В мене аж дух захопило від тієї розповіді. Оце б мені хоч раз піти з дідом у море на справжню рибну ловлю. І на скумбрію, і на кефаль. Та я був би йому за найпершого помічника.

І я зважився:

— Дідусю, а ви мене візьмете з собою в море?

Дідусь замовк. Вибив попіл з люльки, довго дивився вдалину, хоч там нічого цікавого і не було.

— В море, кажеш? Не любить тепер молодь моря. Куди завгодно, в інститути, в секретарі різні рветься, а рибки ловити не люблять. Проста, мовляв, робота, без отого самого, як воно зветься…

Мені було незручно за всіх тих, хто не любить моря. Через них дідусь не хотів і мене взяти на рибальство.

Ну, що ж, — сказав вій нарешті,— коли так хочеш — візьму. Хтозна? А може, й твоє щастя тут… біля Чорного моря.

Дорослі часто кажуть: ніколи вгору глянути. Я раніше дивувався собі — як це так? Адже я міг скільки завгодно дивитися в синє непроглядне небо. То чи заважав хто дивитися вгору моїй мамі чи бабусі?

Тепер я знав, що то значило — ніколи вгору глянути. Ну, ось же самі подумайте. На горищі ждала риби моя покалічена чайка. Коська вже, мабуть, майстрував супутника, а я і йому пообіцяв допомагати. П'ятниця кликав мене в будинок відпочинку, бо йому самому не хотілося йти до мами. Та й довідатись треба було — яка ж кінокартина сьогодні йтиме в кошарі… А тут дідусь пообіцяв узяти з собою на справжню рибну ловлю. Це вам не просте діло — махати з берега або з баркаса вудочкою. Це вам — ловити рибу у відкритому морі, там, де море сходиться з небом, там, де проходять оті таємничі кораблі з манюсінькими, схожими на мачинки віконцями. Отож скажіть, будь ласка, чи мав я час глянути вгору?

Я вже ладен був одразу, кинувши все, сісти на баркаса та й податися з дідусем у море. Але дідусь, дочекавшись своїх помічників, одправив мене додому.

— Я тебе покличу, коли треба буде, — сказав.

Коли я повернувся додому, мама та бабуся вже прокинулися.

— Що це тобі не спиться, Даньку? — здивувалась мама.

— А я дідусеві допомагав, — відповів я.

І мені було так радісно, що я, наче справжній рибалка, допомагав дідусеві, я був гордий з того, що не проспав сонця. Але моя бабуся розцінила все це інакше.

— О, вже тому дідові закортіло будити дитину серед ночі. Сам, як той вовкулака, задрімає якусь часину та й подався в море, то вже й дитині не дає спокою. Ну я вже йому вичитаю, ну вже я йому накручу чуба…

Мені стало жаль дідуся — даремно на нього нападається бабуся.

— А мене зовсім дідусь і не будили, — одказую бабусі.— То я сам прокинувся. І сам весло взявся віднести.

— Еге ж, сам. Це вже дід твій запалив люльку та розшвендявся та розбухикався так, що й мертвого розбудить.

Я вже зрозумів, що бабуся замовкне не швидко, і для того, щоб чимось її здивувати, сказав:

— А я, коли виросту, теж рибалкою буду. Мама розсміялась.

— А конюхом уже не хочеш?

Сміючись, вона почала розповідати бабусі про «коникових дітей».

Але бабуся не дослухала. Вона, мабуть, ще не виговорилась сама.

— Отож-о! Як не конюх, так рибалка. Хай уже він, старий шкарбун, коли нічого за все життя не навчився, приманює ту рибу в морі. А тобі, онучку, не про те думати треба. Тобі треба вчитися, гарно вчитися, щоб грамотному бути. А коли виростеш — великою людиною будеш. Самим директором, а може, й завідувачем яким.

Я мимоволі чмихнув. Ну й смітна ж ця бабуся. В неї виходило так, що мій дідусь — отакий велетень, — був маленький, а отой лисий директор з будинку відпочинку —