Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

— Ні. Так уже влаштовано армію. Треба заходити у двері.

Я вийшов і сів у парку подумати. Думав і думав. Може, краще зробити по-їхньому… Але, на щастя, подумав ще і постановив: хай ідуть к чорту! Почекаю ще. Гляди трапиться щось, і вони придумають, як використати мене ефективніше.

Я повернувся у Принстон писати дисертацію, а навесні знову приїхав у «Лабораторії Бела» в Нью-Йорк, шукаючи якої-небудь роботи на літо. Я любив тинятися по лабораторії. Екскурсії мені робив Біл Шоклі, винахідник транзисторів. Пригадую, що в чиїйсь кімнаті все вікно було розкреслене: коли будували міст Джорджа Вашингтона, хлопці в лабораторії спостерігали за будівництвом. Коли з пілона протягнули перший трос, вони накреслили криву і відкладали на ній хід будівництва — крива перетворювалася на параболу. Саме такими речами мені подобалося займатися. Я захоплювався цими хлопцями і сподівався в майбутньому працювати з ними.

Кілька хлопців з лабораторії витягнули мене на обід у рибний ресторан, усі вони наперед смакували устриці. Я виріс на березі океану й дивитися не міг на подібні харчі; мені риба в горло не лізла, не те що устриці.

Але я подумав: «Спокійно, без паніки. Устриця так устриця».

Я з’їв одну штуку — вона була жахлива. Але я сказав собі: «Це не доводить, що ти справжній чоловік. Ти ж не знав, яка це гидота. А коли не знаєш наперед, пробувати легко».

Мої приятелі розхвалювали устриць на всі боки, тож я взяв ще одну — і от її з’їсти було важче, ніж першу.

Я приїздив у «Лабораторії Бела» вже вчетверте або вп’яте — і цього разу мене взяли. Я дуже радів. У ті часи не так-то й просто було знайти роботу, дотичну до науки.

Але потім у Принстоні всі захвилювалися. Приїхав генерал Трішел і заявив: «Нам треба набрати фізиків. Фізики дуже важливі для армії. Потрібно три фізики».

Треба сказати, що в ті часи люди дуже туманно уявляли, хто такі фізики і чого вони хочуть. Ейнштейна, наприклад, знали як математика — фізики мало кому були потрібні. Я подумав: ось і мій шанс зробити свій внесок — і пішов в армію добровольцем.

Я спитав у «Лабораторіях Бела», чи дадуть мені влітку яку-небудь роботу, пов’язану з армією. Ну що ж, у фірми є оборонні замовлення, раз мені так хочеться. Але я вже підхопив патріотичний вірус і загубив хорошу нагоду. Було б набагато розумніше попрацювати в «Лабораторіях Бела». Але в ті часи всі трохи очманіли.

Я поїхав у Франкфортський арсенал у Філадельфії і працював над «динозавром», механічним комп’ютером для керування артилерійським вогнем. Коли пролітав літак, стрілець дивився на нього у приціл, а цей механічний комп’ютер з шестернями, кулачками і всяким таким прогнозував, де опиниться літак. Це була красива машина прекрасної конструкції, у ній стояли шестерні некруглої форми, але вони все одно зчіплялися. Завдяки різним радіусам шестерень, швидкість обертання одного вала залежала від швидкості обертання іншого. Але все одно ця машина була тупиковою гілкою еволюції. Невдовзі з’явилися електронні комп’ютери.

Розповівши, наскільки фізики важливі для армії, мені видали перше завдання — перевірити креслення шестерень, щоб усі числа сходилися. Це тривало досить довго. Із часом начальник відділу побачив, що з мене може бути й інша користь, і нерідко обговорював зі мною різні речі.

Один інженер-механік у Франкфорті постійно намагався щось придумати, але нічого путнього в нього не виходило. Якось він сконструював коробку передач із шестернями, одна була велика, сантиметрів двадцять у діаметрі, із шістьма зубцями. Хлопець, помітно хвилюючись, спитав начальника:

— Ну, як вам, бос? Як воно?

— Класно, — відповів начальник, — лишається тільки зробити пропускник на всіх зубцях, щоб шестерня могла крутитися.

Хлопець склепав так, що вісь однієї шестерні проходила просто між зубцями іншої!

Бос розповів, що така штука, як пропускник для осі, справді існує (я думав, він жартує). Її винайшли німці під час Першої світової, щоб британські тралери не могли захоплювати троси, на яких трималися під водою німецькі міни. Пропускники робили так, що англійські трали проходили через троси, як через двері-вертушки. Так що можна було поставити пропускники на зубцях, але бос мав на увазі, що краще б цей хлопець переробив конструкцію і просто переніс осі в інше місце.

Час від часу армія присилала якогось лейтенанта перевірити, як у нас ідуть справи. Бос сказав, що раз ми всі цивільні, то званням цей лейтенант старший за всіх. «Не розповідайте йому нічого. Якщо він буде думати, що розуміє, чим ми займаємося, то почне віддавати накази і закручувати гайки».

На той момент я вже щось конструював, але коли приходив лейтенант, удавав, що не знаю, що роблю, і просто виконую накази.

— Що ви зараз робите, містере Фейнман?

— Ну, я накреслив лінії під певними кутами, а потім маю виміряти відстані від центра згідно з цією таблицею і розкласти…

— Гаразд, а що це?

— Думаю, це ексцентрик.

Насправді я сконструював усю цю штуку, але вдавав, ніби роблю те, що мені веліли.

Лейтенант так і не зміг второпати, чим ми займаємося, ніхто йому нічого не пояснив, і ми спокійно собі працювали над механічним комп’ютером, ніхто нам не заважав.

Якось лейтенант прийшов і поставив просте питання: «Уявімо, що коригувальник вогню сидить не в тому місці, де артилерист, — що ви будете робити?».

Ми були шоковані. Уся машина була сконструйована в системі координат x—y плюс кути і радіальні відстані. Робити поправки було нескладно — треба було просто додавати або віднімати. Але якщо координати гармати і коригувальника вогню різні, все дуже ускладнювалося!

Лейтенант, від якого ми приховували, чим займаємося, навів нас на дуже важливий момент: ми геть забули, що гармата і коригувальник можуть бути в різних місцях. Довелося помучитися, щоб це виправити.

Десь під кінець літа мені дали першу справжню конструкторську роботу: я мав створити машину, яка малювала неперервну криву по набору точок — точка надходила кожні п’ятнадцять секунд від пристрою стеження за літаками, винайденого в Англії, він називався «радар». Я трохи хвилювався, бо ще ніколи не конструював механічних пристроїв — це було перше завдання такого роду.

Підходжу до одного хлопця і кажу:

— Ти ж інженер-механік… Мені доручили сконструювати механічний пристрій, а я не знаю, як це робиться…

— Нічого страшного, —